Які вимоги ставить війна перед жінками-військовослужбовцями?

26 березня 2017, 13:05 | ID: 28695

Замінювати проколоте колесо вперше в житті, коли халепа зупинила тебе посеред лісу в дощ — не надто романтично. Особливо в зоні бойових дій, де крім таємниць лісу тебе можуть підстерігати російські окупанти. Зв’язку немає... Допомоги чекати нізвідки. Що ти будеш робити? Ти робитимеш те, що ніколи не вміла.

Таких ситуацій в житті старшого солдата Віолетти Бородіної було більш ніж достатньо. Починаючи з 2014 року вона — на війні. Спочатку як волонтер, з 2016-го — військовослужбовець за контрактом.

— Запоріжжя межує з Донеччиною. І я дуже добре розумію, що для ворога це 2-3 дні маршу. Для того, щоб війна не розпочалася в моєму місті, я й почала волонтерити.

Перший підрозділ, якому допомогла жінка, — 61-й військово-польовий госпіталь, що діяв у Запорізькій області. До нього надходили поранені з Іловайська. Віолетта доставляла в госпіталь медикаменти, обладнання, хірургічні столи та рентген-апарати.

— Долучилися і до облаштування блокпостів на Маріупольському напрямку. Весь 2015 рік допомагали бійцям в район ДАПу. Тоді там стояв зведений загін Повітряних Сил. Вони майже не виїздили за межі Бутівки й «Зеніту». Тому ми замість них почали отримувати посилки від рідні, привозили воду та обладнання, здебільшого оптику, тепловізори, біноклі.

Попри постійну небезпеку, волонтери не припиняли своєї діяльності. Одним із таких випадків став мінометний обстріл на мосту неподалік Авдіївки.

— У той день ми приїхали в Авдіївку десь після обіду. Заїхати на «Зеніт» через міст довго не могли. Ішов бій, і ми чекали, коли командир дасть дозвіл на в’їзд, бо міст щільно прострілювався. Зрештою, бій ненадовго припинився. Ми поїхали. Щойно виїхали на міст — знову потрапили під обстріл. А тут ще й колесо прострелили, машину почало вести в сторону. Та ми швидкість не скидали, адже шансів залишитися в живих було б мало. Без світла, на одному диску, з молитвами якось доїхали.

Коли замість зведеного загону ПС на позиції зайшла 93-тя бригада, Віолетта познайомилася з прес-центром.

— Вони були мобілізованими і скоро мали йти на дембель. Подальше існування прес-центру опинилось під загрозою. Боєць, який залишався, запропонував мені піти на контракт і таким чином продовжувати допомагати Збройним Силам й вести інформаційний супровід бригади. Він і порекомендував мою кандидатуру комбригу Владиславу Клочкову.

Окрім служби в прес-центрі, Віолетта допомагає і в сфері цивільно-військового співробітництва. За необхідності, виявляє потреби підрозділу та залучає волонтерів.

— Будьмо відвертими: зараз така волонтерська допомога, як у 2015 році, бійцям не потрібна. Забезпечення стало кращим як по одягу, так і по обладнанню і продовольству. Крім того, там, де ми стоїмо, намагаємося покращити зв’язки з цивільним населенням, щоб вони були більш лояльними до армійців. Допомагаємо школам і дитячим садочкам, пенсіонерам.

На запитання про труднощі, які трапляються на війні, коли ти — жінка, Віолетта говорить стримано. І дійсно, коли чоловіки підрозділу розуміють, що в колективі є жінка, їхнє поводження змінюється кардинально.

— Наші хлопці не лихословлять, адже присутність жінки зобов’язує так поводитися. А нас тут чимало. Ви ж розумієте, що таке жінка і польові умови. Ти вчишся робити те, з чим в житті ніколи не стикалася. Та й бригада дуже позитивна. Не знаю, як у інших частинах, а в нас командир хороший і дуже продвинутий. Він вміє співпрацювати з підлеглими: як з рядовими, так і офіцерами. Коли є співпраця — це дуже позитивний момент. Так армія і форматується у нову.

Жінка має численні нагороди від підрозділів, яким допомагала: медаль та нагрудний знак від зведеного загону Повітряних Сил та від Командувача ПС ЗС України, медаль від 11-го батальйону та від спілки учасників бойових дій та нагрудний знак 93-ї омбр.

Ярослава Зоріна,ОТУ «Луганськ»