Алла Свириденко: Їхала як волонтер, а залишилася на передовій, щоб працювати психологом

23 березня 2017, 16:45 | ID: 28608

Робота військового психолога сама знайшла Аллу Свириденко. На той час вона їздила на фронт як волонтер. Всі вихідні була в дорозі, щоб встигнути відвести підшефним підрозділам необхідні речі та продукти, а з понеділка знову на роботу. І так до наступних суботи та неділі.

До війни жінка працювала заввідділом натуральної допомоги в соціальної службі міста Зіньків, що на Полтавщині. «Навесні 2014-го, коли вже почалася війна, ніколи було спостерігати за тим, що відбувається на сході України. Почала допомагати біженцям. Це були родини з дітками, які бігли від «руського миру», — розповідає нам Алла. — А потім зателефонував знайомий, який добровольцем пішов на війну. Його підрозділ знаходився під Слов’янськом. Він розповів, що навіть води не завжди вистачало їм, не говорячи вже про їжу, форму та інше. Одразу ж почала збирати їм посилки і відвозити».

Спочатку жінка намагалася впоратися власними силами, хоча скоро довкола неї почали збиратися однодумці. Створилася маленька команда волонтерів, яка влаштовувала концерти, аукціони, аби тільки зібрати продукти та гроші на солдат.

«Ми опікувалися перед усім нашими земляками, які воювали на Донбасі. Хоча допомагали й іншим. А з нашого району була на сході санітарна рота. Вони стали основними нашими підопічними. Ось так завантажувала свою машину необхідним для хлопців — одягом, їжею, автозапчастинами тощо. І везла на Донбас. Виїздила в п’ятнице ввечері, щоб за вихідні впоратися, а в понеділок бути вже на роботі», — згадує Алла.

Часто перевалочною базою для волонтера був 23 окремий мотопіхотний батальйон «Хортиця». Офіцери ставилися з розумінням до гості. Так, Алла здружилася із цим підрозділом, стала і до них приїздить з гостинцями.

«Якось, коли я була в батальйоні під час однієї з таких поїздок на схід, дізналася про солдата, який уже чотири доби не їв і не спав. Він пережив страшний стрес, ПТСР давався в знаки, ще й виникли родинні проблеми. А на передовій офіцерів-психологів не було. Їх взагалі катастрофічно не вистачало. У мене ж соціально-психологічна освіта, я розуміла, що хлопця треба негайно рятувати. І тому залишилася у батальйоні на тиждень. Весь цей час працювала з тим солдатом. Зрештою вдалося „витягти“ його», — розповідає жінка.

Пізніше про жінку почули й в інших підрозділах і почали приходити за допомогою. «Наші воїни не залізні. Це звичайні люди і багато з них, не були готові до тих стресів, які принесла з собою війна. Отримувати психологічну допомогу це не просто нормально, а й інколи — необхідно, — говорить Свириденко. — Моя робота там була потрібною. Хоча в батальйоні я жила на пташиних правах, тому вирішила підписати контракт і піти в армію».

Поки призивалася і проходила офіцерські курси, посада в 23 батальйоні офіцера-психолога була вже зайнята. Залишилась тільки водія. «Так я стала водити УАЗ. У мене 20 років стажу водієм, у техніці розбираюся, тому було не складно. Почала їздили по передовій на різні завдання. А вибухами чи пострілами мене вже було не злякати. Звикла вже відпочивати, коли через голову «арта» «працює», — посміхається жінка.

Та паралельно із обов’язками водія вона працювала все тим же психологом. До Алли могли прийти у будь-який час, щоб просто поговорити, спитати поради: «Спочатку я більше придивлялася до хлопців, щоб дізнатися чи не потрібна комусь допомога. Треба було постійно серед них знаходиться, щоб побачити зміни в когось. Потім по-дружньому поговорити. А пізніше вже й самі почали приходити. І навіть з сусідніх підрозділів. Якось так склалося, що жінці легше відкритися, виговоритися».

Пізніше все ж таки вдалося перевестися на посаду офіцера-психолога і весь час приділяти психологічній допомозі солдатам.

Хоча й жінці теж не легко. Заради того, щоб допомогти українським захисникам і наблизити перемогу жінка залишила вдома доньку. Не бачити по довгу свою дитину напевно найважче випробування для Алли. «Я виховувала її одна. І коли постав вибір залишитися чи йти у армію, то радилася з дочкою. І вона підтримала мій вибір. Коли почалася війна, їй було лише 12 років. Хоча довелось швидко подорослішати, допомагала мені, пише вірші і плете обереги для військових, — говорить Алла. — На жаль, роботи вистачає. І її не стане менше після війни, це на довгі роки».

Катерина Стулень