Генерал-лейтенант Руслан ХОМЧАК: Ми не чекали від нашого «брата» нападу

«Голос України»

http://golosukraine.com/publication/author/14/

Під час поїздки кореспонденту «Голосу України» вдалося поспілкуватися з командувачем оперативного командування «Південь», генерал-лейтенантом Русланом Хомчаком

Солдатам і офіцерам, які стоять на передньому краї оборони нашої незалежності я висловлюю найщирішу вдячність. Ми знаємо, що за роки новітньої історії сама ідея була розмита і в кожного була своя незалежність. Сьогодні я бачу, як рядові, сержанти, офіцери виконують свій обов’язок, я гордий тим, що не просто генерал Збройних Сил України — я їхній командир. Це в переважній більшості національно свідомі, добросовісні люди, які, на жаль, навіть перебуваючи на тому рівні матеріального забезпечення, що в нас є, виконують свої обов’язки якнайкраще.

Служу у Збройних Силах України із січня 1993 року, тож мій шлях становлення проходив у часи постійних реформувань армії, вдосконалень, змін доктрин та поглядів на майбутнє. На сьогодні рівень забезпеченості нашої армії не йде в порівняння з арміями наших сусідів чи інших провідних країн світу. Керівництво держави та війська працює над загрозами, що виникли. Ми не чекали від нашого «брата» нападу. І цей гіркий урок ми теж повинні врахувати в майбутньому.

Нині, якщо ми виходимо на Генеральний штаб з пропозиціями, то реакція блискавична.

Я навіть можу сказати, що бюрократична машина не перешкоджає в цьому плані, як раніше.

Проте за останні три місяці, що ми перебуваємо в стані неоголошеної війни, рівень матеріально-технічного забезпечення поліпшується з кожним днем. Сьогодні в нас немає таких елементарних проблем, коли солдат був би голодний чи не одягнутий, коли б не вистачало зброї чи боєприпасів. Перед армією тепер стоять інші завдання: покращити засоби захисту, відновити застарілу техніку, підвищити її надійність. Засоби зв’язку також морально застаріли. Але все це не впливає на бойовий дух наших воїнів. Головне, що народ розуміє ситуацію і жертвує кошти на армію. Якщо ти здав сьогодні 5 гривень, то завтра не з’являться тисячі бронежилетів. Тому що їх треба випустити, прийняти, перевірити, відправити до війська. І поставки йдуть. Передусім передаємо тим, хто на «передовій», щоб вони були захищені. У нашій армії не було такого завдання, щоб увесь особовий склад був у бронежилетах, а от війна змусила їх мати. І не якісь, а сучасні та якісні.

Змінилося ставлення українок до захисту держави. Якщо одні дружини приїздять і хочуть забрати чоловіків додому, то інші навпаки — самі купують їм бронежилети. На тобі, чоловіче, захищай нас і нашу землю. Це саме те, що зветься національною свідомістю: не треба пафосних слів — достатньо такого вчинку.

Чи потрібні журналісти на війні?

Журналісти, як і священики, повинні бути всюди. Вони повинні бути там, де ми виконуємо свої завдання. Передусім це важливо для людей. Це історія народу, історія нації. Війна закінчиться нашою перемогою — це безперечно, а історія героїв має бути задокументована для наступних поколінь. Об’єктивна історія. Журналіст повинен бути таким само принциповим і чесним, як і військовий, як і прокурор, як і добрий слюсар, урешті-решт.

У військовий час, на мій погляд, потрібно більше все-таки оприлюднювати позитив. Із негативом ми боремося.

Ще одна важлива функція журналістики — здобути перемогу в інформаційній війні. Це суттєва складова і важлива функція журналістів-патріотів.

Я за журналістів, я за священиків, але не таких, які виходять із монастиря, беруть автомат і закликають іти стріляти українську армію. Хоча, потрібно зауважити, що й священики можуть добросовісно виконувати свою функцію, незалежно від патріархату. Але треба розуміти, що вони — не Бог. Добрі чи погані — показує життя. Один факт. Привозимо в Луганську область солдатам на свято паски, подарунки і, зрозуміло, запитуємо які відносини з релігійними діячами. А мені доповідає наш офіцер, в якого російське походження, російське прізвище: «А ніяк, товаришу генерал, батюшки відверто зізнаються, що не підтримують українську армію, ми для них — ніхто!». Стоять на постах солдати, діти українців, а чують ось таку позицію церкви! Тому маю ще раз наголосити: це позиція церкви, але не Бога! Одразу виникає запитання в мене, українця, яка має бути церква в Україні, в державі? Мають право бути всі конфесії, але в державі має бути позиція державна! Церква має підтримувати державний устрій, а не розвалювати його. Державі потрібна віра. Це має бути українська помісна православна церква, але в жодному разі не московського патріархату! Навіть таке мені відомо, що в Чернівцях чи деінде в церквах московського патріархату проповідують не пускати чоловіків захищати незалежність України! Де Чернівці, а де Донецьк! І таке віроломство. У нашій країні повинні залишитися ті, хто не продається. Не повинні бути запроданцями ні священики, ні журналісти, ніхто інший.

Я хочу, щоб ми мали достойну державу, достойну армію, щоб наш народ гідно жив і щоб у нас не було таких політиків, які державу розривали на частини, а тепер ще й знищують людей.


12 червня 2014, 09:47 | ID: 2995 |


Переглядів: 1378 //