Володимир п’ять діб пролежав поранений серед загиблих побратимів і писав прощальні нотатки рідним

29 січня 2017, 09:50 | ID: 26910

«29-е число. Холодно. Одяг вогкий. Доба пройшла. БМП ще працює. Там тепло. Трупи вже завтра почнуть смердіти. Моя стопа теж. А ще через пару днів і я. Як раз на 1-е вересня. Іронія долі. Якщо до вечора не висохну. Замерзну. Встати не можу. Від болю втрачаю свідомість. Можу рухати тільки правою рукою та лівою ногою», — ці рядки Володимир написав у 2014-му році, коли з усього його підрозділу вижив тільки він. Чоловік пролежав пораненим п’ять діб у лісосмузі серед мертвих тіл побратимів, поки його не знайшли. Щоб не збожеволіти від болю, робив кожного дня помітки — писав про все, що бачив і відчував тоді.

Блокнот із страшними спогадами Володимир нікому не показує, навіть дружині. «Не хочу навіть сам перечитувати все те. Дуже важко, — говорить нам Володимир. — І все одно не шкодую, що пішов на війну. То мій обов’язок, як чоловіка був. Дружина? Ні, не відмовляла. Мені не довелося вислуховувати істерики. Вона зрозуміла все одразу і як мій найнадійніший друг по життю одразу підтримала мене, прикрила тил».

До війни Володимир працював вчителем фізкультури у школі. Там же викладав предмет «Захист Вітчизни», водив дітей у походи. Як тільки російські війська вторглися у Крим, 42-річний Володимир записався добровольцем. І вже влітку проходив військову підготовку перед відправкою на фронт. Там він став санітаром 42-го батальйону територіальної оборони.

«Справа у тому що найближчий предмет до фізкультури — це медицина. Хто отримував спеціальність викладача фізкультури, проходив і медицину. Тому я вже був готовий санітар, мене не треба було вчити „з нуля“, — говорить Володимир.

„Червоний хрест“ не поїхав по мене через обстріли»

Трагедія сталася 27 серпня. Підрозділ Доноса гвинтокрилами відправили на підмогу до Іловайська. «Летіли понад самою землею і стрибали у соняшники. Потім підігнали ЗІЛи. Ми у них позастрибували і чекали на броньовану техніку, яка мала нас супроводжувати. Та вже хвилин за двадцять почали по нас гатити із мінометів. Чи нас побачили, чи знали про наше місце розташування, не знаю», — згадує Володимир.

Підкріплення все ж дісталося до підрозділу. Всі пересіли на бронетехніку. Але ворог все сильніше поливав вогнем. Били прицільно. Усю дорогу їх «вели» — як тільки вони зупинялися, відривався вогонь по українським бійцям. Під час чергового обстрілу Доносу відірвало стопу, була пошкоджена ліва рука. Багато із товарищів загинуло. Із медзасобів у Володимира був тільки джгут. Ним він і зупинив собі кровотечу. Один із хлопців дивом вцілів. Він сховав Володимира у «зеленці» та пішов по допомогу. «Я попросив його покласти мене на живіт. Так легше вижити, коли не має змоги довго рухатися. Читав багато літератури як вижити в екстремальних умовах, і навіть влаштовував собі іспити у лісі. Це мені допомогло на війні, — розказує чоловік. — Пізніше я дізнався, що хлопці намагалися до мене дістатися. Та дорога весь час прострілювалася, навіть „Червоних хрест“ не ризикнув. Так я лишився один».

У записках прощався із рідними

Довгі години серед мертвих товаришів під обстрілами розтягнулися на дні. Голод гамував мурахами та хробаками. А у каску загиблого побратима збирав дощову воду.

Занотовував все, що відбувалося навколо: «Хочу квашених яблук. Мокрих та соковитих. Та кавун. Мене напевно вже записали до 200-х, і вислали похоронку. Як там мати хвилюється? Дочка із сином не підуть на заняття, дарма». Коли надія вгасала, Володимир прощався із дружиною та дітьми у своїх записках.

Напівпритомного Володимира знайшли місцеві мешканці. Сказали, що не можуть вивезти його самотужки та пришлють «швидку». Залишили сало, помідори, хліб, півбанки борщу та цигарки. «Я чекав на медиків, ніхто не їхав. Потім ті люди повернулися по мене. Сказали, що медики не можуть суди приїхати, бо стріляють. Тоді вони відвезли мене самі у Старобешеве, це вже була окупована територія, — згадує Донос. — У лікарні мені вкололи знеболююче, сказали, що треба ампутувати ногу. Більше вони допомоглти не могли ніяк, адже у лікарні майже нічого не було. Тоді за мною приїхали терористи. Вони возили мене у „швидкій“ іншими лікарнями, але мене не хотіли приймати там, бо я був „укропом“. І тільки у шостій лікарні згадали про клятву Гіппократа — там ампутували ногу і відправили у полон. Нас тримали тут же у підвалі лікарні».

Шкільного фізрука сепаратисти сприймали як спецназівця. «Ніхто не міг уявити, що звичайна люди отак зможе вижити у тих умовах, у яких я перебував п’ять діб, — без їжі, води та з колосальною втратою крові. Тому мене весь час допитували про місця дислокації наших військ, їхню кількість. Що я відповідав? Городив якісь нісенітниці», — говорить Володимир.

Чоловікові вдалося зв’язатися із дружиною, повідомив, що живий і, що в полоні. Через декілька тижнів його обміняли на полонених терористів.

Уже за рік Володимир повернувся до своїх обов’язків у школі — викладає фізкультуру та «Захист Вітчизни». У школі Володимир — жива легенда, діти постійно розпитують як він захищав Україну.

Ірина Зінчук для програми «Будемо жити»,

Військове телебачення України