Жінки-військовослужбовці 14 окремої механізованої бригади

Ми розпочинаємо низку матеріалів про жінок-військовослужбовців 14 окремої механізованої бригади. Милих і тендітних, сильних духом і відчайдушних, веселих і життєрадісних. Про тих жінок, які не побоялися стати пліч-о-пліч з чоловіками на захист своєї держави.

Українське військо сьогодні, мабуть, відрізняється від більшості армій світу. Його відмінність у тому, що чимало українок у надзвичайно складний, страшний і вирішальний для держави час рішуче стали на її захист. Власне, не секрет, що жінці набагато важко дається рішення про військову службу, аніж чоловікові. Залишити дім, дітей, господарство наважуються далеко не всі. Втім, українська історія доводить, що українки у часи воєнного лихоліття завжди ставали пліч-о-пліч із чоловіками на захист своєї країни...
Сьогодні жінки служать у всіх родах та видах Збройних Сил України. Воюють у найгарячіших точках АТО. Самовіддано і непохитно разом із чоловіками протистоять російському окупанту, який зухвало загарбав частину українського Донбасу.
Тамара Мацюк, яка родом із Володимира-Волинського, з дитинства любила ходити на військові паради, що проходили на головній площі міста.
— З дитинства мені подобалися люди у військові формі. А яке захопленням викликали паради на площі Героїв! — пригадує Тамара. — У нашому місті завжди було багато військових, тому, напевне, не дивно, що я з малих літ мріяла одягти форму і стати військовою.
Після закінчення дев’яти класів другої міської одинадцятирічки Тамара вступила до Ківерцівського медичного коледжу, який закінчила у 2007 році. Коли дізналася, що в Володимир-Волинській спеціалізованій школі-інтернаті «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки» є, на період декретної відпустки, вакантне місце медсестри, з радістю пішла туди працювати. Водночас, Тамара не полишала ідеї втілити в життя свою дитячу мрію, час від часу навідувалася у військкомат — аби стати військовою. Відповідь була одна: «Ще надто молода, зачекай...»

У 2009 році у житті Тамари сталася надзвичайно щаслива подія — вона народила синочка Владислава. А потім...
А потім була війна... І потреба у військових медиках неабияк зросла. І 10 вересня 2015 року мрія молодої жінки таки здійснилася — вона підписала контракт зі Збройними Силами України, пішла служити в медичну роту нашої військової частини. Нині Тамара — відряджена виконувати обов’язки медика в ремонтно-відновлювальний батальйон нашої бригади. Дівчина запевняє, що в новому колективі почувається комфортно.
— Хлопці у нас слухняні, — посміхаючись, розповідає співрозмовниця. — Допомагають мені у всьому.
— Що найскладніше для жінки в армії, зокрема, тут, в районі проведення АТО?
— Туга за дитиною, яка чекає на мене вдома... А все решта — дрібниці, які можна пережити без проблем. Знаю, що декого лякають фронтові побутові умови. Але вони, повірте, не такі вже й страшні. Вважаю, що треба вміти адаптуватися й виживати і в таких умовах. Та й зрештою, при бажанні затишок можна створити будь-де.
— Як синочок ставиться до того, що мама в АТО?
— Сумує, звісно, але мусимо цю розлуку разом із ним пережити. Він щовечора телефонує мені й питає: «Мам, ти вже в ворога стріляла? Знищила його?». Владислав — дуже бойовий в мене хлопчик.
У вільний час Тамара вишиває картини бісером.
— Я дуже непосидюча, тому думала, що вишивання бісером — не для мене. Але коли спробувала, то ще й як захопилася!
І хоча часу на фронті на улюблену справу дуже мало, віримо, що вишивані роботи Тамари, як і її життя, квітнутимуть найяскравішими барвами, серед яких найперша — червона... А ще дуже хочеться, аби незабаром маленький син Тамари, як і всі діти, чиї мами боронять Україну на Східному фронті, обіймали їх, своїх МАМ удома, куди вони повернуться з ПЕРЕМОГОЮ!

14 окрема механізована бригада, прес-служба