Жіночий ветеранський рух: війна зробила їх видимими

http://kolo.news/media/news_watermark/18153.jpg

Сьогодні вже ні для кого, мабуть, не секрет, що жінки, як і чоловіки, під час Першої та Другої світової виконували важку роботу на передовійі в тилу. Попри це, із початком російсько-української війни 2014 року багато наших співвітчизниць, пішовши добровільно на фронт, зіткнулися із нормативними бар’єрами, певним чоловічим спротивом, зокрема — упередженим ставленням вищого військового керівництва.

За даними Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних сил України, станом на кінець 2019-го року у війську служили 27 074 жінок, із них 949 — старші офіцери.

Юлія Матвієнко («Білка»)

Незважаючи на шість років війни і офіційний дозвіл обіймати бойові посади, жінки стикаються з низкою перепон. Допомогти у розв’язанні проблем військовослужбовиць та відстоювати їхні права покликаний Жіночий ветеранський рух.

Із початком бойових дій на Сході виявилося, що в українській армії жінкам доступна хіба що робота кухарки, швачки, у найкращій ситуації — медика.

— Жінки пішли в добробати, і найсумліннішим вдалося дістатися на лінію вогню та отримати бойові посади. Але згодом з’ясувалося, що їх записували обслуговувальним персоналом, — розповідає Катерина Приймак, спеціалістка зі зв’язків з громадськістю ГО «Жіночий ветеранський рух», раніше — парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».

Ірина Голосна

І таких прикладів — безліч: Вікторія Дворецька («Дика»), яка виконувала функцію командира роти, у документах була банщицею. Штурмовичка Андріана Сусак, яка брала міста Айдар, Щастя, учасниця операцій у Луганському аеропорту, значилася швачкою тощо.

— Це було несправедливо в усіх аспектах: як щодо визнання жінок, так і з меркантильного огляду. Якби жінка дістала поранення, то постало б запитання: а що вона там робила? Траплялися також ситуації, коли всім учасникам операції давали нагородні пістолети, окрім Андріани Сусак, бо вона жінка, — каже Катерина Приймак.

Навесні 2016 року снайперка Юлія Матвієнко («Білка») отримувала орден «За мужність». На церемонії вручення вона поцікавилася у Віктора Муженка, чи не бентежить його, що санітарку удостоїли такої високої військової нагороди. Уже в неофіційній розмові, після нагородження, Головнокомандувач Збройних сил України відповів, що за КЗпП, жінкам не можна піднімати більше ніж чотирнадцять кілограмів, Міністерство охорони здоров’я це забороняє, і ставити дівчат на бойові посади не законно.

— Муженко не заперечував, що ми є. Нас було багато, і він про це знав. Головнокомандувач був досить відкритий, говорив із нами завжди відверто, як із доньками, незалежно від звання, уважав, що всі ми на це заслуговуємо. На жаль, лише депутати можуть змінити українське законодавство й дати нам можливість бути тими, ким ми є, — розповідає ветеранка, членкиня координаційної ради ГО «Жіночий ветеранський рух» Юлія Матвієнко.

Втім військове керівництво радянського гарту чути про жінок в армії не хотіло.

— Уже вдруге нас — розвідувальниць, мінометниць, льотчиць — запросили на нараду в Генеральний штаб з вищим військовим керівництвом і депутатами. Народні обранці домагалися, щоб нам дозволили бути, ким ми є. Генерали ж доводили, що не можна. Пам’ятаю, як один із них тоді сказав: «Уявляєте, жінка захоче стати танкісткою. Знаєте, скільки важить танковий снаряд? Вона його підніме, у неї випаде матка, і жінка подасть до суду». На що я не витримала й відповіла: «У вас служать хлопці-контрактники 21-22 років. Це діти, деякі — 1,6 метра зростом. Я ще волонтеркою шукала їм берці 35-го розміру. Вони були в дебальцевському котлі, стріляли цілодобово, піднімали бойові артилерійські снаряди, які важать по 40 кілограмів. Дехто з них повернувся з двома-трьома грижами хребта. Чи подав хтось із них до суду? Чому ви берете дітей в армію, але забороняєте служити жінкам?! — обурюється Юлія Матвієнко.

Власне, сам рух розпочався з того, що волонтерка, ветеранка Марія Берлінська, за плечима якої — школа аеророзвідки, помітила, що на фронті велика кількість жінок, які виконують бойові функції. На той час у медіа про них практично не говорили.

— У ЗМІ лунало лише «Наші хлопчики, наші захисники». Дівчат же, які перебували на фронті, здебільшого стигматизували: «Чоловіка собі поїхала шукати» — і все, — розповідає Катерина Приймак.

Саме Марія Берлінська ініціювала соціологічне дослідження, яке мало на меті визначити кількість жінок на війні, їхні потреби та виклики. Соціологічна розвідка показала, що є чимало проблем, із якими жінки стикаються на фронті: це й психологічний тиск, відсутність форми й взуття малого розміру тощо.

— Марія, Андріана та інші ветеранки почали рух grassroots (з англ. «коріння трави») — низові суспільні ініціативи, які потім держава ухвалює на виконавчому рівні як певну політику. Проект «Невидимий батальйон» — це приклад, коли жінки самі почали працювати над тим, щоб вийти з поля невидимості, — каже Катерина Приймак.

Ця велика, інформаційна, правозахисна, громадянська кампанія стартувала 2015 року. Тоді почали порушувати тему присутності жінок на війні: з’явилася велика кількість інтерв’ю з бійчинями, активістки організували фотовиставку військовослужбовиць у Міністерстві оборони, Верховній Раді та в Представництві органу ООН-Жінки в Україні й зняли фільм «Невидимий батальйон».

До цієї ініціативи долучалося багато міжнародних організацій та інституцій, які просувають ідею гендерної рівності.

Восени 2017 року в Україні авторка та продюсерка Марія Берлінська разом режисерками Іриною Цілик, Світланою Ліщинською й Аліною Горловою презентували документальну стрічку «Невидимий Батальйон», який мав на меті зламати гендерні стереотипи, довести, що жінки теж можуть вправно воювати. Окрім того, кінопроект нагадує світовій спільноті, що в Україні не «громадянська війна», а війна з Росією.

Творці «Невидимого батальйону» почали його активно показувати за кордоном, і згодом ці презентації переросли в досить потужний проект «Амбасадори. Ветеранська дипломатія». Ветеранки та режисерки возили кінострічку до США, Канади та Європи.

— 2018 року ми показували фільм «Невидимий батальйон» у канадському парламенті. Їхній міністр оборони мав лише п’ятнадцять хвилин часу. Через насичений графік він не міг собі більше дозволити, але проговорив з нами дві години. Люди зі сльозами на очах нас обіймали й щиро намагалися з’ясувати, чим вони можуть допомогти Україні, — розповідає Юлія Матвієнко.

У межах цього проєкту ветеранки відвідали Посольство України в США, Штаб-квартиру НАТО в Брюсселі, 63-ю сесію Комісії ООН у Нью-Йорку з питань становища жінок тощо. Власне, такі поїздки, які відбуваються коштом української діаспори, — чудова допомога Україні на міжнародній арені, адже дівчата та хлопці просто розповідають правду про російсько-українську війну.

— Ми тоді побачили, як нас, звичайних бійчинь, сприймають люди. Адже ми не чиновники, не дипломати, які мають обмеження, просто щиро можемо розповісти про те, у чому брали участь, що бачили на власні очі й що насправді відбувається, — каже Юлія Матвієнко. — Дипломати визнали, що в нас більше можливостей, ніж у них, адже вони обмежені дипломатичним етикетом.

Разом з депутатками Іриною Сусловою, Марією Іоновою, Оксаною Сироїд ветеранкам вдалося домогтися ухвалення Закону України № 6109 щодо гендерної рівності в армії. Документ набрав чинності в червні 2018 року та відкрив для жінок 63 бойові посади.

Жіночий ветеранський рух зараз

За п’ять років війни ставлення до жінок як в армії, так і в суспільстві змінилося.

— З’явилася повага, а також зник стереотип, що якщо ти дівчинка, то тобі нічого не можна робити. Зараз від жінок вимагають, і досить таки багато, як від чоловіків, — каже Юлія Матвієнко.

— Жінка стала видимою, але з’явилася інша проблема: суспільство не готове сприймати жінок, які повертаються з війни. Ветеранки мають купу проблем, а жодних пропозицій для їх вирішення немає, — зазначає Катерина Приймак.

Тож Марія Берлінська та Андріана Сусак ініціювали створення ГО «Жіночий ветеранський рух», щоб почати порушувати питання жінок, які повертаються, надавати можливість ветеранкам реалізуватися.

Зараз у Жіночому ветеранському русі близько 200 дівчат. Це медики, парамедики, військовослужбовиці, ветеранки, волонтерки, громадські активістки.

— Ми проводимо злети ветеранок у різних містах. За два останніх роки було вісім таких зібрань, на яких спілкуємося про потреби, проблеми, переживання дівчат та їхнє майбутнє, — розповідає Катерина Приймак. — На місцях утворюємо організації, щоб це було не на словах, адже нам важливий результат.

ГО «Жіночий ветеранський рух» уже має два осередки: південно-східний (Донецька, Одеська, Дніпропетровська область), західний (Львівська та Івано-Франківська область).

Один із основних напрямків роботи громадського об’єднання — психологічна реабілітація, адже жодних програм з лікування посттравматичного стресового розладу, які адаптують людей після повернення з війни, в Україні немає. Зараз ГО «Жіночий ветеранський рух» спільно з центром психологічної підтримки й травмотерпії Opendoors реалізують таку програму й відправляють дівчат на психотерапію за кошти канадських доброчинців.

— Важливо, щоб наша країна усвідомила, що проблеми в колишніх солдатів є. Адже навіть у США раніше, за статистикою, 22 ветерани за добу скоювали самогубство. І лише коли оприлюднили ці дані, в Америці визнали, що проблема існує, і такі люди потребують допомоги, — резюмує Юлія Матвієнко.

Окрім психологічної допомоги, ГО «Жіночий ветеранський рух» надає інформаційно-консультаційні послуги. Об’єднання ініціює навчальні програми: як короткотермінові курси, так і тривале здобуття освіти.

— Марія Берлінська та Любов Шипович — фундаторки стипендії Богдана Радченка. Завдяки цій стипендії троє дівчат з «Жіночого ветеранського руху» навчаються в Києво-Могилянській академії та Київській школі економіки (загалом 10 стипендіатів: 7 чоловіків та 3 жінки. Більшість ветеранів здобуває освіту за спеціальностями «Публічна політика», «Державне управління». Тобто стипендія передбачена для людей, яким небайдужа Україна, які стануть держслужбовцями й перейматимуться проблемами захисту суверенітету й державного розвитку, — розповідає Катерина Приймак.

Представниці ГО «Жіночий ветеранський рух» стверджують, що найкраща реабілітація для ветеранів — це освіта та зміна виду діяльності.

— Коли були в Америці, ми відвідували військовий ліцей та академію збройних сил США Вест-Пойнт, спілкувалися з майбутніми американськими офіцерами. Мене тоді вразило відчуття власної гідності цих хлопців. Вони горді з того, що служать в армії й не розуміють багатьох наших реалій, — розповідає Юлія Матвієнко.

Після цієї поїздки ветеранки вирішили докласти зусиль, щоб наша молодь навчалася військової справи у США. Цьогоріч здобувати освіту у Вест-Пойнті збираються їхати одна дівчина та двоє хлопців з України.

— Де б ми не з’являлися в Америці у військовій формі, українській, із українськими шевронами, люди нас наздоганяли й казали: «Дякуємо за службу». В Андріани в ту мить виступали сльози. Там ставлення до ветеранів зовсім інше. Люди дякують, вклоняються й прикладають руку до серця. Ми пояснювали, що ми з України, а нам відповідали: «Все одно, у вас там війна». Повернувшись додому, ми зрозуміли, що нам потрібно об’єднуватися й підтримувати одне одного«, — розповідає Юлія Матвієнко.

Жіночий ветеранський рух нині активно працює в напрямку адвокатування. До слова, серед його здобутків — те, що цьогоріч уперше дівчата змогли навчатися в ліцеї Івана Богуна.

Громадська організація відстоює права ветеранок як у цивільному житті, так і всередині армії.

— В українському війську взагалі немає поняття уставних взаємин. Як і в усіх арміях світу, у нас є проблеми з домаганням, насиллям тощо, — каже Юлія Матвієнко. — Зараз про це мовчать, бо війна, але на практиці такі ситуації потрібно вирішувати й карати винних. І це мають робити чесні, незалежні люди, які не бояться за свої погони чи посади.

Дівчата з Жіночого ветеранського руху відкривають школу соціального підприємництва для ветеранок, адже одна з основних потреб жінок, які повернулися з війни, — фінансова незалежність.

— Ми рекламуємо й поширюємо їхню продукцію, допомагаємо навчанням, — розповідає Катерина Приймак. —Жіночий ветеранський рух виготовляє й власні футболки та худі. Ми шиємо одяг у своєму цеху й намагаємося це робити якомога якісніше.

Дівчата об’єдналися, щоб довести, що жінка має право служити в армії, та підвищити авторитет ветеранок у суспільстві.

— Своєю єдністю ми постійно проголошуємо, що армію потрібно якісно змінювати. Вважаємо, що вона має бути лише добровільною, а командування зобов’язане відповідально ставитися до навчання офіцерського складу. Адже освіта важлива як для розвитку індивідуальності, так і суспільства загалом, — зазначає Катерина Приймак.

Місія Жіночого ветеранського руху — розбудова демократичного суспільства на досвіді сильних жінок, які відстоюють свої права. Бо ще досі є проблеми, які краще вирішувати спільно, координуючи зусилля. От, наприклад, гендерні обмеження за віком, які дискримінують жінок у війську, або проблема доступу до посад.

— Пам’ятаю, в одній з поїздок жінка-адмірал, яка долучалася до боротьби за розширення переліку бойових посад у Канаді, сказала: «Не думай, як складно тобі зараз, подумай про ту дівчинку, яка вирішить пройти твій шлях. Зроби все, щоб їй було простіше, ніж тобі», — резюмує Юлія Матвієнко.


29 січня 2020, 16:40 | ID: 55404 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 283 //