Жіноча доля та війна: історія Євгенії Атаманенко

10 березня 2020, 17:17 | ID: 56220
Жіноча доля та війна: історія Євгенії Атаманенко

Прекрасний лікар, психолог, сумлінний офіцер, неймовірно світлої душі й гарної вроди жінка і просто людина з великої літери – Євгенія Атаманенко. Вона пройшла нелегкий шлях від лікаря-лаборанта до офіцера медичної служби.

Євгенія народилася у місті Пологи Запорізької області. Ще в дитинстві разом з батьками переїхала до Олевська. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, навчаючись в одному класі. Згодом шкільна дружба переросла в кохання. Після закінчення школи дівчина хотіла вступити в медінститут, а чоловік – у військове училище. Тому вступивши до інституту у місті Томськ, де жила на той час мати Євгенії, чоловік поїхав навчатися військової справи до того ж міста. На третьому курсі народилася сім’я Атаманенків. Після училища чоловіка за розподілом направили до Німеччини, а Євгенія, закінчивши навчання, з маленьким сином переїхала також (1992 рік).

У Німеччині дипломованому лікарю доводилось працювати і в магазині, і в буфеті, не цуралась і роботи прибиральниці. Після п’яти років на чужині чоловіка направили служити у Новоград-Волинський гарнізон. З роботою було важко, тому одразу погодилась на пропозицію лаборанта на станції переливання крові. Згодом здобула фах лікаря-лаборанта. Маючи гарного наставника, головного лікаря станції Івана Литвина, Євгенія навчилась бути спокійною та з розумінням ставитися до людей. Ці риси знадобилися на роботі у військовому шпиталі лікарем-лаборантом. Через сім років, після скорочення шпиталю, прийняла пропозицію викладати у медичному коледжі. Це був 2012 рік. Робота зі студентами допомогла пережити смерть чоловіка.

"Літо 2014-го, коли були криваві бої у зоні АТО, згадую, як страшний час, який я переживала з іншими жінками та матерями військових. Мій молодший син, повернувшись із Косово, поїхав разом з 30-ю ОМБр в Луганську область. Після тяжких днів в очікуванні дзвінка від сина минуло усе літо. Та осінь подарувала радість: тоді ми зустрічали наших героїв. Досить цікава історія про те, як ми влаштували зустріч хлопцям. Дружина Сергія Заболотного подзвонила мені увечері й сказала, що завтра приїдуть наші. Потрібно їх гарно зустріти. За півдня ми підключили і всеукраїнське телебачення, і газети. Наших воїнів вийшли підтримати коледж, школи, військовики. На в'їзді у Новоград чекали їх до першої ночі. І нарешті дочекалися. Та серед них мого сина не було. Його я зустрічала вже на другий день.

Тільки два коротких тижні син був вдома. Опісля — знову поїхав назад. Згодом призвався до війська і вирушив зону АТО разом з бригадою старший син. Почувши про мобілізацію жінок до 50 років, у лютому 2015-го вирішую призватися на службу в медичну роту нашої військової частини. Це був час, коли з госпіталів поверталося багато поранених. Я досі працюю старшим ординатором госпітального відділення медроти, і також виконувала завдання в зоні ООС, тому про те, як на війні, знаю не з чуток. Атмосфера там дуже дружня. Я часто була і кухарем, і лікарем, і психологом. Усі – одна родина. Повністю відбувається переоцінка цінностей. І коли приїжджаєш звідти сюди, то не розумієш, як люди тут живуть своїм життям", – розповідає Євгенія.

2017 і 2019 роки стали трагічними – війна забрала її синів. Вгамовуючи невимовний біль, капітан медичної служби щодня збирається з духом та добросовісно виконує свої обов’язки.

У вільний час жінка полюбляє займатися квітами. Це її хобі. Має біля хати клаптик землі, де вирощує троянди. Євгенія багато спілкується з людьми. Багато хто до жінки звертається як до психолога. Люди отримують задоволення від бесіди з нею.

Євгенія жодного разу не пожалкувала про те, що пішла в армію. У 2016 році вона була в Гранітному з першим батальйоном, а у 2017-му – у Волновасі. З Гранітного вони вивозили поранених, хворих. Військова вірить, що війна колись закінчиться.