Як війна зробила з менеджера Вікторії бойового командира

Сторінки військової біографії Вікторії Дворецької, нині лейтенанта, викладача загальновійськових дисциплін навчального центру «Десна», розпочалися 2013 року під час Майдану. Студентка четвертого курсу, майбутній менеджер із зовнішньоекономічної діяльності, вона зрозуміла, що осторонь від усіх революційних процесів не стоятиме. Інакше мріям про її світле майбутнє може настати край. Під час Майдану вона познайомилася з майбутнім кістяком батальйону «Айдар». У зону бойових дій Вікторія потрапила просто з Майдану.

— На запалі ми приїхали на Схід, тоді навіть не розуміючи, що на нас чекає, — розповіла Вікторія. — Люди були впевнені у швидкому вирішенні цього конфлікту. А я ще мала завдання закінчити університет. У той час, коли на носі були іспити й захист бакалаврської роботи, у мене якраз був вихід у складі диверсійно-розвідувальної групи в район Металіста. Сиділи в засідці. Почався обстріл. Тоді зазнала контузії й осколкового поранення від гранати. Примусова евакуація, і на іспити вже відпросилася з госпіталю. Докульгала до аудиторії. Викладачка, котра нічого навіть не знала про мою тодішню діяльність, мені так просто в «десяточку» жартома сказала: «У вас такий вигляд, ніби ви з війни повернулися».

— Жінка має розуміти, чого вона йде у військо, — ділиться думками Вікторія, — бути готовою дотримуватися дисципліни й виконувати роботу. І неважливо, чи кулеметником вона буде, чи діловодом.

Вікторія пригадує, що, коли вона зазнала поранення, її було оформлено в підрозділі як діловода тилу. У перші два роки війни це було поширеним явищем, коли дівчат, які воювали, призначали на тилові посади.

Улітку 2015 року вона вирішила звільнитися. Зустріла знайомих бійців, ті сказали, що вступатимуть у Національний університет оборони імені Івана Черняховського на курси офіцерів запасу. Запропонували їй іти разом учитися. Уся група тоді пройшла іспити на командирів механізованих підрозділів, але Вікторії одразу запропонували навчатися на фахівця з морально-психологічного забезпечення.

— Довелося докласти зусиль, щоб навчатися разом з усіма, — згадує вона. — 5 лютого 2016 року був випуск. Я, здається, була чи не першою жінкою, яка здобула військово-облікову спеціальність — командир механізованого підрозділу.

Вікторія отримала розподіл у свій же батальйон «Айдар» на нову посаду — заступника командира роти з вогневої підтримки.

— Коли приїхала в район Мар’їнки приймати підрозділ, половина особового складу мене вже знала ще із часів Майдану. З рештою треба було притиратися, та ще й безпосередньо на полі бою. Не відразу окремі бійці могли змиритися з тим, що ними командує жінка. На всі тупуваті запитання «А чому я?» або «А навіщо?» доводилося реагувати жорстко.

— Багатьом бійцям не подобався мій характер, але я відповідала за їхні життя. Мені «200-ті» непотрібні. Окопуватися, то окопуватися, надягнути броник — значить надягнути, користуватися спецзв’язком, то лише так. Через дріб’язкові, здавалось би, помилки на війні найчастіше й стається непоправне, — каже Вікторія.

Зрештою, за весь цей час у підрозділі Вікторії Дворецької — жодної людської втрати.

Діставши практичний досвід військового, Вікторія знає, над чим треба працювати, готуючи бійців до виходу на передову. Насамперед це психологічна підготовка, яка має відбуватися із залученням психологів. Тепер узяла собі за мету якнайшвидше закінчити бодай сертифіковані курси, аби, не гаючи часу, допомагати військовослужбовцям.

Не соромиться вона того, що й сама зверталася по допомогу до психологів та психіатрів. Особисте горе, зміна виду діяльності, спад рівня адреналіну негативно вплинули на стан її здоров’я.

— Дуже там страждає психіка. Важко, коли йдеш із соціуму у 21 рік по-дитячому наївною, а повертаєшся з багажем досвіду, не притаманним для 26-річної дівчини. Є люди, які не знають, що таке війна, а є такі, що постійно в цьому живуть, і це робить нас різними, — говорить Вікторія Дворецька.

На згадку про пережите вона зробила татуювання. Спочатку це була цифра 39 — номер жіночої сотні з Майдану. Маки в полі з’явилися пізніше, після втрати коханого чоловіка, як символ примирення, пам’яті, кохання й нескінченності. Це не просто гарна картинка з розмитою філософією бачення світу. У ній зашифровано історію її життя. Про неї вона зможе розповісти дітям та онукам, а можливо, змовчить, прикривши тату довгим рукавом, аби не згадувати пережите.

Ольга Прокопенко, «Народна армія»


19 вересня 2018, 16:42 | ID: 43660 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 734 //