«Я пішла на фронт заради своєї дитини»

«Я пішла на фронт заради своєї дитини»

Відвоювавши рік на передовій, капітан Оксана Якубова залишилась у війську, щоби вберегти від страхіть війни єдиного сина

Наші козаки в давнину мали звичай по-особливому носити традиційні в ті часи сережки. Сережка в лівому вусі в козака означала, що він один син у матері, у правому — останній чоловік у династії. У походах і боях таких, якщо мали змогу, берегли. Вони билися в боях пліч-о-пліч із товаришами, але ті, за негласною засадою, їх усіляко боронили від будь-яких небезпек.

Нині сережки не є символічною ознакою, та й не носять їх у війську. А от традиція робити все, щоби «козацькому роду не було переводу», збереглися...

«Наша Петрівна — не янголятко»

2015 рік. Район Попасної. Поряд вибухає кілька мінометних мін, починається стрілянина.

— Почалося, — зітхає заступник командира батальйону по роботі з особовим складом капітан «Петрівна».

Коли бій вщухає, Петрівна, між іншим, показує на український прапор над ближнім до позицій батальйону селом Катеринівка:

— Це принада і пастка для нас від сепарів. Нещодавно на цей прапор «купилася» розвідувальна група бригади. Взагалі-то в селі майже ніхто не живе, однак хлопці подумали, буцімто там з`явився підрозділ «сусідів». Й потрапили в засідку. Були поранені і в самій групі, і в екіпажі бойової машини, яка прийшла їй на допомогу. Але з бою вийшли всі.

А он ту лісопосадку бачите? Снайпери підходять метрів на двісті. Роблять кілька пострілів, і миттєво відходять. Десь за кілометр від наших «їжаків» у них опорний пункт. Звідти по нас б`ють з російського модернізованого станкового гранатомета, дальність його стрільби понад два кілометри. Ми зі своїх звичайних АГС їх у відповідь не дістаємо. Звідти ще працюють їхні міномети: дивіться, праворуч все поле у воронках. Противна сторона нам нудьгувати не дає. І сусідам також, їх постійно «промацують» диверсанти...

Петрівна на УАЗику «веде» нас далі, до наступного опорного пункту. Мчимося на максимальній швидкості, б`ючись шоломами об дах позашляховика — усю місцевість прострілюють ворожі снайпери, кулеметники, мінометники.

Прибули. Заступник комбата насамперед поринає в невідкладні справи. А я спостерігаю, з якою величезною повагою ставляться до жінки буквально всі бійці та командири. Один із вартових підмічає мою реакцію:

— Ми за Петрівною — як за стіною. Жоден із нас, наприклад, не займається оформленням посвідчення учасника АТО. Вона все робить сама. Кожен у неї на виду, про кожного все знає. Втім, не подумайте, начебто вона янголятко. Коли все йде ладно, вона спокійна та ділова. Та якщо хтось, борони боже, щось серйозно порушить — ховайся. Не подивиться ні на заслуги, ні на вік, ні на статуру. Мозок винесе по повній програмі, і покарає справедливо. До речі, рука у неї, приміром, для пияків — що тобі кувалда.

— А нікого не бентежить, що вона жінка? — Цікавлюся.

У відповідь боєць дещо ображено мовить:

— Вона, дядечку, не проста жінка. Наша Петрівна — справжній командир, наставник та природжений воїн...

«Ще нам жінок на передовій не вистачало!»

Навесні 2014 року Оксана Петрівна, випускниця військової кафедри економічного вишу, та її син Сашко завітали у військкомат майже одночасно. Мобілізовувати, звісно, насамперед мали б сина. Втім, комісар, взнавши, що Петрівна обіймає високу посаду в міністерстві фінансів, мало не затанцював на радощах:

—У нас гострий дефіцит з фахівцями для фінансових служб у бойових частинах. Служити начальником фінансової служби погодитесь? От і добре! Питання ж із мобілізацією вашого сина автоматично відпадає. Вас у родині двоє. А ми маємо негласне правило: у таких випадках воювати йде тільки один.

Так Петрівна пішла на війну замість сина вперше.

Вона пригадує, що вже на фронті у бригаду якось приїхав командувач сектору. Побачивши її, генерал голосно обурився: «Товариші командири! А вона що тут робить? Ще нам жінок на передовій не вистачало! Вб’ють, не дай Боже!»

За Оксану командири активно заступилися, давши високу оцінку її професійним та офіцерським якостям. Більше того: невдовзі в бригаді із певних міркувань їй запропонували обійняти посаду заступника командира батальйону з роботи із особовим складом. Жінка погодилась відразу, хоча й чітко розуміла, на які потужні ризики йде. Підрозділи бригади якраз вели бої під Дебальцевим.

У її підпорядкуванні опинилося 600 людей. В її обов’язки входили не тільки підтримка морального духу та соціальний захист солдатів. Вона займалася буквально усім, до чого не доходили руки, скажімо, у тиловиків, і навіть командирів. Іноді доводилося й самій братися до зброї.

Петрівна вела себе із підлеглими дуже жорстко — контингент підрозділів на той час був ще той. У багатьох непідготовлених чоловіків після боїв нерідко «зривало дах», величезною проблемою було пияцтво. Одначе...

Високий рівень поваги до неї бійців найкраще засвідчить такий випадок. В одній із рот воював боєць на позивний «Зима», який за пияцтво частенько по-дорослому отримував від Оксани «на горіхи». Одного разу їй знову зателефонував його ротний: «Петрівно, „Зима“ знову запив, приїдь, допоможи, будь ласка».

— Приїжджаю на місце, — розповідає Петрівна, — й відразу потрапляю під шалений артилерійський обстріл. Падаю на землю... Аж раптом відчуваю — хтось на мене зверху лягає, прикриваючи своїм тілом, та ще й надіває мені на голову свій шолом. У паузі ж між серіями розривів хапає за руку та затягає в укриття. То був... «Зима»!

«Дємбеля» не буде!«

— Після Дебальцевого мені дозволили поїхати на 10 днів у відпустку, — згадує Петрівна. — Вдома я прийшла у військкомат, щоб відмітитися. «Тобі коли на дембель?» — запитали. Відповідаю, що 20 березня. «О, значить, замість тебе син твій піде воювати!» — кажуть. Опаньки! Я бачила війну на власні очі, упізнавала та відправляла на поховання десятки своїх пацанів! А син в мене один. «Тоді не буде в мене дембеля!» — сказала, як відрізала.

Саме після цього Оксана Якубова й підписала другий контракт із військом, була призначена заступником командира батальйона та провоювала ще два роки...

Війна не милує і найсильніших

Днями вкотре спілкувалися із Петрівною телефоном. Мене насамперед цікавило, як вона «випірнула» із потужного посттравматичного стресу, з яким повернулася з війни.

— Я зрозуміла, що зі мною щось не так, коли мене повністю залишило почуття страху. Одного дня хлопці на «нульових» позиціях мене запитали: «Петрівно, а „бронік“ ваш де?» Дивлюся, а й справді, я без бронежилета. Тобто, я перестала боятися смерті й лізла у будь-яку бійку з вороженьками. Я бачила такі моменти у хлопців, але й подумати не могла, що і зі мною таке станеться. Тобто, я «спеклася», морально «вигоріла», — розповідає жінка. — Після звільнення у запас зі мною працювали психологи, психіатри, терапевти. Я тижнями лежала на ліжку, дивлячись у стелю, не спала. Нормально спілкуватись із людьми змогла нескоро. Допомогли лікарі і палка турбота сина та його дівчини...

Остаточно Петрівну «оживило» повернення до роботи у те ж саме міністерство фінансів. Це відомство залишилося таким, яким було до війни. А от Оксана Якубова — вже інша. Тому багато хто з колег, м`яко кажучи, її недолюблює. Бо через неї не проходить жодне «ліве» або «сіре» рішення, або таке, яке нашкодить людям.

Так що Петрівна продовжує свою війну вже на іншому фронті...


30 квітня 2020, 10:39 | ID: 57382 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 316 //