Військова, яка творить історію

Маючи на руках два дипломи, фах перекладача німецької мови, перспективну роботу та гідну зарплату, Юля Домашенко кардинально змінила власне життя. Замість вишуканих туфлів на підборах вона одягнула солдатські берци, а ділові костюми замінила на військову форму. Ось уже майже п’ять років, як молодший лейтенант Домашенко гідно служить Вітчизні та опановує ази військового ремесла. За цей час вона побувала у відрядженні на сході України та 2018 року пройшла Хрещатиком у жіночій «коробці» під час параду до Дня Незалежності України.

Сьогодні ж продовжує службу в одному з підрозділів 48 інженерної Кам’янець-Подільської бригади. Про те, що наштовхнуло її на зміни, і як сьогодні служиться жінкам в армії, вона розповіла «Подолянину».

— Народилася в Німеччині у родині війсь­ковослужбовців, — згадує 33-річна Юлія. — І тато, і мама — тепер військові пенсіонери. Тому не з розповідей знаю смак військової каші. Траплялося, що батьки їздили у відрядження, а я залишалася у військовому містечку. Ходила до школи, робила уроки та займалася хатніми справами. Усе це мене загартувало і зробило самостійною.

Згодом батьки повернулися в Україну. Вищу освіту здобувала в Ніжинському державному університеті за фахом учителя німецької мови, а згодом і вивчилася на перекладача у Віденському національному університеті. Коли розпочався Євромайдан, працювала перекладачем у швейцарській фірмі, що винаймала офіс у Києві. Часто ходила на Майдан, зарплата дозволяла купувати продукти харчування, медикаменти, тобто все необхідне. І була вражена, що на Майдані триває справжня війна, а за декілька метрів люди живуть своїм життям, відпочивають у ресторанах, ходять по крамницях — у них все добре, вони навіть не цікавляться і не розу міють, що насправді коїться неподалік.

Не могла залишитися осторонь і у вересні 2014 року уклала контракт зі Збройними силами України та пішла служити в армію — пройшла шлях від солдата до офіцера.

— Як рідні відреагували на такий вчинок?

— Батьки завжди давали мені право ви­бору. Мати підтримала, тато був проти, але потім сказав: «Якщо ти так вирішила, то це твій вибір, тому повинна нести за нього відповідальність. Потім не жалійся». Я жодного дня не пошкодувала про це. Рік служила солдатом у Ніжинській військовій частині. Потім їздила на навчання у Полтаву як зв’язківець. А ще проходила 3-місячні офіцерські курси (за напрямком «Психологія») у військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

В армії сьогодні служити престижно, є гідна заробітна плата, стабільність та всі со­ціальні гарантії. Це гарна нагода для молоді, бо контрактники до 25 років мають можливість ще й безкоштовно навчатися у військовому виші зі збереженням заробітної плати, яку отримували у військовій частині.
Армію полюбила і нікуди поки що не піду. Розумію, що у цивільному житті могла б за­робляти більше, але для мене це не основне. Головне, щоб на старості літ могла озирнутися в минуле, пишалася зробленим і тим, як ми гуртом творили історію.

— Чи не важко було звикати до життя за командою і фізичних навантажень?

— Я займалася боксом і ходила на спортивні танці, тож фізично загартована. Спортивну форму підтримую і нині — декілька разів на тиждень займаюся у спортзалі та завжди ходжу пішки. Під час навчань усі, і дівчата, і хлопці, одягнуті у бронежилети та зі зброєю в руках (а це все важить близько 10 кілограмів), бігли марш-кидок декілька кілометрів, стріляли і поверталися назад. Для мене це було нескладно, як і звикати до військового устрою.

Всі, хто мріє про службу в армії, обов’язково мають бути фізично загартованими. І особливо під час війни. Росія завдає ще й психологічних ударів. Першою в підрозділі їхні снайпери вбивають військовослужбови­цю — тоді у чоловіків опускаються руки. Тому важливо, щоб у зоні проведення ООС жінка зовні не відрізнялася від чоловіка. Снайпер не повинен бачити довгого волосся, і все своє військове обмундирування жінка має нести самостійно.

— Коли опинилися в Кам’янці-Подільсь­кому?

— 2016 року в Ніжині формувався один із кам’янецьких батальйонів. Так і потрапила до Кам’янця-Подільського. Нині проходжу службу на посаді заступника командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення А3479 прямого підпоряд­кування А2738. Тут допомагаю командиру роти підполковнику Олександру Меркулову з документацією, а ще працюю з особовим складом — проводжу бесіди, різні тестування тощо. Моя мета — створити такі умови, аби молодим контрактникам було морально легше служити. Завжди наголошую хлопцям, аби не соромилися звертатися до мене по пораду або ж просто виговоритися, коли на душі важко.

— На три місяці Ви їздили у відрядження на Донбас. Чим запам’яталася поїздка?

— Із 17 травня до 23 серпня 2016 року в складі ремонтної групи (7 військових) побувала в Луганській і Донецькій областях. Хлопці з інструментами й запчастинами їздили по військових базах та ремонтували техніку. Моє ж завдання — це звітна документація, тому обліковувала пальне, запчастини тощо. А ще вдалося підготувати сюрприз і спекти торти для п’ятьох хлопців-іменинників. Перебуваючи на сході, помітила одну річ: там люди добріші, можливо, через те, що цінують кожен прожитий день. Там немає поняття «твоє» і «моє», бо чужа людина, не вагаючись, віддасть тобі останнє. Військова база, всі незнайомі, але кличуть один одного на каву, пригощають смаколиками. Коли випадає вільна хвилинка, то й на гітарі грали, і турніри з розв’язування кросвордів проводили, і анекдоти розповідали. Усе там якось щиро та душевно. Останнім місцем дислокації нашої групи став Артемівськ. Місто дуже гарне, але щовечора бойовики його нещадно обстрілювали. А ми сиділи, спостерігали за цим «заревом» із єдиним запитанням: коли це все закінчиться?

— Торік Вам пощастило взяти участь у параді до Дня Незалежності України. Як готувалися до цього визначного дійства?

— Коли проходила курси у військовому Київ­ському національному університеті іме­ні Шевченка, генерал-майор Ігор Толок побачив нашу стройову підготовку і вирішив залучити до параду. На початку липня повідомили, що окремою «коробкою» Хрещатиком крокуватимуть і дівчата, тож готувалися за пришвидшеною програмою.

До речі, до параду підготовка починається ще на початку травня.
Тренувалися щодня по 8-10 годин не лише на плацу, а й на злітній смузі летовища Антонова. Відчуття були неймовірні, хоча давалося все нелегко.
Безпосередньо 24 серпня для дівчат вихованці вишу МВС підготували сюрприз — хлопці заспівали пісню «Червона рута» і подарували троянди. А ще кожному учаснику вручили медаль «За участь у військовому параді».

Згодом у соцмережі я виставила фото з параду. Один росіянин залишив коментар: «Мы нарядили своих женщин очень красиво — в юбки, кителя, туфли. А вы шли, как лохушки». Я відписала, що спідниці тримаємо до наступного параду на Червоній площі.

Автор: Галина Михальська, «Подолянин»