Війна жіночима очима.12 історій жінок-військовослужбовців ЗСУ, медиків, добровольців

Тоді я подзвонила на гарячу лінію Міноборони... Через дві години мене запросили на співбесіду до заступника міністра оборони. Мене кликали в СБУ, Нацгвардію чи в Айдар. Але я хотіла на війну. Мене відправили в Адміністрацію президента, щоб дізнатися, чи можна оформити в інший підрозділ. Якраз створювався 42 батальйон. Мене взяли на діловода. Через три дні вже висунулися в зону АТО. Це був серпень 2014 року. Якось зі штабу АТО до нас приїхав полковник Альберт Анатолійович Мітрошкин і спитав, чи піду я в розвідку, бо їм для спецоперації потрібна була дівчина.

Був такий момент, що я простудилася по жіночому, і мене відправили в лікарню в Світловодську. Я там мала бути до 17 січня. Але розпочався наступ і мій тодішній чоловік приїхав мене забрати. Лікар забороняв, але хлопці мене вивезли.

З 17 до 18 січня просиділи в погребі, бо нас обстрілювали. І в новинах я прочитала, що моя лікарня була обстріляна і снаряд танка влучив в те крило, де я мала лежати...

Потім ми п’ять місяців пробули в Костянтинівці і в вересні 2015 вийшли в Дзержинськ (Торецьк), Зайцеве, Майорськ...

Зараз я знову повернулася в армію, в 58 бригаду.

3 серпня 2016 року я підписала контракт разом з ПС в 1 батальйон 54 бригади. Все було нормально до грудня, поки не загинуло 5 наших людей. Я опізнавала всі тіла, була в моргах. Була на опізнанні тіл Шайтана і Ефи, коли сєпари їх передали. Коли Сім’янина дістали з поля бою і ніхто не міг його опізнати, я опізнала...
Патрон, Мамай... гинуть кращі...

Потім був перехід в 46 батальйон Донбас-Україна. Туди я прийшла на посаду гранатометника, аеророзвідкою займалася. Зараз я поки що звільнена в запас. Всім кажу «поки що».

Мені психолог сказав, що хоч мінімальне бажання повернутися назад — це і є посттравматичний синдром. Але я думаю, що моє бажання бути там супроводжується не ПТСРом, а тим, що там люди відкритіші. Це просто несприйняття того, що тебе не сприймають тут.

Там ти ходив, як оголений нерв, ти викладався на повну. Мене мотивують люди, які з Донецька. Вони воюють, бо хочуть повернутися додому. А ще — носять на брелку ключі від донецької квартири. Саме вони, а не війна мотивують.

Коли хтось гине — це така пустка всередині. Я розумію, наскільки скучаю за людьми, яких вже немає поряд. Найбільший мій страх в житті — що їхні смерті будуть даремними.

В МЕНЕ НАВІТЬ ДУМКИ НЕ ВИНИКАЛО, ЩО Я МОЖУ НЕ ПОЇХАТИ, ХОЧА ЖІНОК ПРИНЦИПОВО В БАТАЛЬЙОН НЕ БРАЛИ, ТА І ЧОЛОВІК РОБИВ УСЕ МОЖЛИВЕ, АБИ Я НЕ ПОЇХАЛА. ДО ТОГО Ж, Я НЕ МОГЛА СЛУЖИТИ З НИМ В ОДНОМУ БАТАЛЬЙОНІ, БО ВІН КОМБАТ, ЗАКОН ПРО КОРУПЦІЮ ЗАБОРОНЯЄ БУТИ У ПРЯМОМУ ПІДПОРЯДКУВАННІ.

Я і дві мої подруги, Аня і Христина, були на фронті від початку як волонтери, громадська організація. Ми не служили офіційно, хоча були в батальйоні протягом всього часу.

Але Андрій бачив, як я наполягала. Я пройшла безліч курсів парамедиків. Можна сказати, він змирився з думкою, що я їду. Я хотіла бути поруч, але бути корисною. Хоча довелося і повагу особового складу на війні завойовувати. Тяжко сприймали, мовляв, чого приїхала, жінкам не місце на війні, ще й дружина комбата. Але все змінилося після першого серйозного бою, коли наші бійці потрапили у полон, було понад 30 поранених, а я рвонула на передову і опинились на території, яку сєпари контролювали. Мені вдалося врятувати хлопців. Після цього і думка про мене змінилася, хлопці оцінили, зрозуміли, для чого ми дійсно там є.

Тому сподівалася, що мене візьмуть хоча б у прес-службу якогось батальйону. Відправила заявку у Донбас, але мені не відповіли взагалі. Потім просилася до друзів в Азов, але там сказали, що категорично не беруть дівчат. Ще кудись намагалася потрапити... Але все було марно, тому я просто їздила і писала репортажі. Потім друзі з Карпатської Січі покликали мене з собою у Піски. Я поїхала писати, але на місці з’ясувалося, що у підрозділі бракує людей, і я почала заступати. На цей час я вже встигла побувати у тренувальному таборі, де отримала хоча б загальне уявлення про зброю, про те, як пересуватися... Для початку це вже було щось. Але я ще не знала сотень дрібниць, необхідних щоб вижити на війні. Питала, наприклад, свого командира: як зрозуміти, що летить міна? Який буде звук?..

У перші дні на передовій мені було страшно. Весь час думала, що там я, мабуть, і помру і чи є в цьому сенс. Але повернутися у Київ теж не могла — залишатися вдома у час, коли інші були на війні, мені було нестерпно соромно.

У Пісках у складі Карпатської Січі я була до травня 2015-го року. Потім ми з друзями підписали контракти із ЗСУ, пішли у 93 бригаду. Хотіли саме на Бутівку, і командир роти, яка тримала шахту, забрав нас усіх до себе. Там я була стрільцем, хоча оформили мене санінструктором: тоді перелік «жіночих» посад в армії ще був дуже обмеженим.

Потім 93 ОМБр вивели на полігон. Ми з кількома побратимами вирішили їхати до Правого сектору на Світлодарську дугу, хоч це і було на той момент самовільне залишення частини. На Світлодарці після спроби штурму сєпарських позицій, коли загинув Василь Сліпак, неоформлених добровольців, до яких ми приїхали, змусили швидко підписати контракти. А нас з хлопцями із 93 — оскільки ми вже були на контракті — перевели до 54-ї.

Крім мене «дезертирами» з полігону тоді були Влад Казарін (Розписний), який загинув на Світлодарці у серпні того року. І Михайло Лупейко (Ангел) — він тоді ж дістав надзвичайно важке порання, дивом вижив. А мене згодом перевели з піхоти у мінометну батарею, яку повністю намагалися заповнити правосєками. Там я стала командиром мінометного розрахунку.

Війна дала мені багато справжніх друзів і, що мене тішить, бойовий досвід. Насправді, попри всі втрати та негаразди, Донбас — це для мене найважливіше, що було у моєму житті.

Вибір професії був, але невеликий. Я багато в які ВНЗ подавала заявки. І коли ми з військового ВНЗ виходили, у нас були зібрання загальні і батько каже: «Ну що, слабо в берцях ходити?» І я доводила, що мені не слабо. Після того як я прийняла присягу, батько подарував мені дві книжки — Кодекс честі офіцера і Статут. Сказав: Щоб мені не було за тебе соромно. Але, окрім того, я дуже люблю точність — тому я і фінансист. Коли все сходиться, все по поличках — оце моє.

В березні 2014 мене відправили в 30 бригаду начальником фінансової служби. Спочатку була в шоці — війна почалась, а армія по суті не готова. Нічого не було — ні списків прізвищ військових, ні обмундирування, ні обладнання.

В зону АТО ми зайшли на Савур-Могилу. Там багато наших загинуло. Потім була Степанівка, коли розбили бригаду, село з землею зрівняли.

Згодом мене, не дивлячись на те, що я жінка, зробили заступником комбата з виховної роботи у нашому 5 батальйоні. Він проблемний був, але мені став таким рідним, що я не зважала на ці проблеми, збиралася зробити їх кращим батальйоном.

А потім створювали 54 бригаду і 5 батальйони кількох бригад віддавали в неї. Мені пропонували залишитися в 30 бригаді, але я своїх хлопців не покинула. Так стали військовослужбовцями 1 батальйону 54 бригади.

І тут був бардак — ми зібрали батальйон, і ночами сиділи складали списки, щоб всі отримали УБД. Я щодня була з хлопцями на передовій, їздила по постам, разом з ними потрапляла під обстріли.

Тоді, мабуть, і була та мить неповернення, певний Рубікон. Я прийняла рішення, що звільняюсь з основної роботи, працювала в сфері політичного піару, скасувала записи на новорічні фотосети (як хобі займалася студійною фотографією). І життя якось саме собою змінилося. Ми їхали пікетувати Лук’янівське СІЗО, замість того, щоб йти на корпоративи, ганяли в Епіцентр по потрібні активістам речі, а не в салони у пошуках суконь. Пам’ятаю, тоді з’явився навіть такий собі тест, на визначення свій/чужий — яка асоціація при слові «коктейль». Якщо Койтейль Молотова — то свій, якщо Мохіто, Піна-Колада — чужий.

Коли Майдан закінчився, і розпочалась АТО — я почала волонтерити.

Потім пам’ятаю момент, коли влітку 2014 один з кращих друзів приїхав до Києва, ми зустрілися, і він спокійно повідомив, що приїхав на збори добровольців і скоро рушає на війну.

Я усвідомила, що він їде туди і може не повернутися, і от це було по-справжньому страшно. Потім багатьох інших знайомих, з ким разом росли, вчилися, ходили на вечірки, грали в Мафію, теж мобілізували. За них теж довелося попереживати.

Тоді, можливо, і почали з’являтися перші думки призватися, але в мене на той час була хороша зарплата з якої я могла купляти потрібні для бійців речі, і я себе переконувала, що правильно залишатися на своєму місці і допомагати хлопцям. Про брак кадрів в армії я не могла на той час говорити, бо була далекою від цього. І в 2014-2015 справді була потреба у волонтерській роботі.

Коли почала співпрацювати з фондом Повернись живим, зрозуміла армійську структуру більше. Зараз розумію, що забезпечення вже більш-менш є, а кадрів не вистачає. Подумала, що, можливо, і я можу принести користь своїми мізками та знаннями, адже армія це не завжди змагання м’язами.

Влітку 2017 року прийшло усвідомлення, що я просто втомилася жити на два світи. Було два ключових моменти. Одного разу знайомий військовий мені сказав: Ви, волонтери, молодці і ми вам дуже вдячні, але навіть якби не було вас і вашої допомоги, ми б все одно воювали. Так, з більшими втратами, але ми б робили свою справу, йшли у бій. А якби не було нас, невідомо, яке б життя було у всіх.

Я спочатку дуже образилася, але згодом зрозуміла, що він правий. І другий вирішальний момент був, коли мене подруги витягнули в Києві на концерт, а знайомий написав, що в них 200-ті. Я зрозуміла, що фізично я тут, а думками — там.

Якраз тоді мені запропонували роботу, зовсім не пов’язану з армією. І я вирішувала — або припиняти співпрацювати з фондом, полишити поїздки на Донбас, або «узаконювати» стосунки з армією. Так восени 2017-го я опинилася у Тернопільському військкоматі. Зараз служу в 24 бригаді ім. Короля Данила.

Зараз я дивлюся на свою роботу глобально, мій роботодавець — Україна, служу українському народу.

Я ВИРІШИЛА РОЗПОЧАТИ ЗБІР КОШТІВ ДЛЯ НИХ, ЦЕ І СТАЛО ПОЧАТКОМ МОГО ВОЛОНТРЕСТВА. ВЕСЬ 2014 РІК Я ЇЗДИЛА НА ФРОНТ ЯК ВОЛОНТЕР, ДОПОМАГАЛА ЗІ СПОРЯДЖЕННЯМ, НАВІТЬ З РЕМОНТОМ ТЕХНІКИ.

У 2016 році разом з Людмилою Білекою вже працювали разом як інструктори, їздили в зону бойових дій на ротацію як екіпаж медеваку, але вирішили об’єднатися з нашим другом Богданом в організацію, яку назвали TacCat Casualty Care. Ми зрозуміли, що на фронті медиків вистачає, а відсоток навчених бійців ще й досі доволі низький і треба сфокусуватись на цьому.

Хлопців з полігону, відправили в Амвросіївку на жовтих Богданах, без жодного маркування, коли там вже були обстріли. Іншої техніки в них не було як у тероборони. Мій друг військовий дізнався, що до їх частини закріплена техніка, яку мали утилізувати. Нам вдалося домовитися з керівництвом і волонтерськими силами відновити техніку та відправити на фронт це було шість БРДМ-2.

Потім виникла потреба в аптечках. Я почала їх комплектувати, відштовхуючись від складу американської військової аптечки (IFAK) . Мені допомагали з Британії, передавали перші Celox, турнікети. Але проблема виникла у тому, що там ніхто не розумів, як цим користуватися. Я зрозуміла, що насправді не вистачає компетентних людей, які пояснять як, коли і чим користуватися. Вирішила самостійно піти на вишколи та отримати інструкторський сертифікат.
На той час мені вже довелося і бачити бойові травми, надавати першу допомогу і перебувати у стресовому стані.

У вільний від служби час почала освоювати водіння бронетехнікою. Так крок за кроком вдосконалила навички водіння танком та освоїла іншу бронетехніку. Я розуміла, що під час війни повинна буду виконувати різні завдання за призначенням. Згодом пройшла курси військово-цивільного співробітництва, після їх завершення з нами провели тестування, з якого вивчали наші індивідуально-психологічні якості.

Найскладнішим та найстрашнішим було — подивитися в очі рідним, батькам, друзям, коли привозили загиблого захисника. Решта все було не так страшно.

Коли почалася війна я не дочекалася мобілізації і пішла добровольцем. В очікуванні повістки, вирішила, що маю зайнятись самоосвітою і допомагати в підвищенні освіченості якомога більшої кількості людей, так потрапила на проект Медсанбат.

Випускників проекту збирали в медичну евакуаційну бригаду, куди я і напросилась. Ми планували виїхати в зону АТО в кінці 2014 року, але поки узгодили всі документи і вирішили питання з транспортом, виїхали у січні 2015-го. Мій екіпаж їхав в Станицю-Луганську, але доїхали тільки до тодішнього Сектора Б (на захід від міста Донецьк). Потрапили туди в день, коли впала вежа аеропорту, і залишилися там, адже існуючі екіпажі не справлялись з роботою.

В 2015 році я працювала і викладала домедичну допомогу в зоні АТО, на прифронтових територіях, полігонах, а потім в поліції.

В 2016 році з Олександрою Завальною і нашим другом Богданом ми створили організацію TacCat — це інструкторська діяльність по тактичній медицині, домедичній допомозі, співпраця з організаціями, які виготовляють медичне оснащення та спорядження, це і надалі допомога на фронті, а також виховання цивільного населення у наданні домедичної допомоги.

У зоні АТО зі службою медичної евакуації крайній раз ми працювали влітку 2017, де прийшло розуміння, що гостра потреба в волонтерстві відпала. Чітко зрозуміло це стало, коли декілька організацій приїхали за одним пораненим і не могли вирішити, хто його евакуюватиме.

У TacCat зараз є два базових курси: зупинка кровотеч та базова підтримка життя плюс невідкладні стани (серцево-легенева реанімація). На курсах люди можуть освоїти навички серцево-легеневої реанімації, користування дефібрилятором, вчаться зупиняти кровотечі різними методами. Зрештою, знання забуваються, їх потрібно оновляти і з часом перепроходити курс.

Я тоді була волонтером, ми працювали і з військовими, і з цивільним населенням, і з дитячими будинками в зоні АТО. Потім трохи затихли серйозні бойові дії, і я вирішила займатися суто дітьми. Але приїхала в 25 батальйон до своїх друзів і затрималася майже на два тижні. Вони запропонували мені йти служити до них в батальйон. Раніше я про армію навіть не думала, а вони так неочікувано запропонували і я неочікувано погодилася.

Найскладніше, коли в тебе на руках помирає людина. Коли він ще дихає, а потім витягаєш каталку з машини, а він вже не живий. І ти розумієш, що там черепно-мозкова травма, пошкоджений мозок, витекло око, шансів не було...

Бувало страшно, коли обстріл, а треба їхати за пораненими. Відчуваєш, що зовсім не хочеш їхати, боїшся, але на педаль натиснув і поїхав, а що робити.

Війна загартувала мій характер. Коли загинув чоловік, я поплакала місяць, а потім все тримала в собі, це мене причерствило, додало жорсткості.

Зараз я звільнена з армії. Скучаю і хочу назад, але фізично не можу дозволити, здоров’я не те. Я не хочу бути тягарем там. Але всі речі в мене вже давно зібрані.

КОЛИ Я ПОБАЧИЛА, ЯК НА ГРУШЕВСЬКОГО БЕРКУТА ПАЛИЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР, ТО ПЕРЕКОНАЛАСЬ, ЩО Є РЕЧІ ЗНАЧНО СТРАШНІШІ ЗА КРОВ ТА ПОРАНЕННЯ.

У Широкіно познайомилася з Аліною Михайловою. Вона прийшла в Госпітальєри та пройшла курс з тактичної медицини. Її поставили до мене в групу «другим номером». Відтоді і до сьогодні ми працюємо разом. Згодом я вийшла з Госпітальєрів.

Чим займатися далі? Це питання довго не стояло. Командир 1 штурмової роти ДУК ПС Да Вінчі запропонував нам з Аліною створити власну медичну службу у його підрозділі. Робити своє мені було цікаво, хоч я не до кінця вірила, що ми зможемо придбати транспорт і обладнання. Але все якось пішло.

Люди знаходилися, підключалися, допомагали, купували. Зараз у нас є два реанімобіля з повним медичним обладнанням і позашляховик для евакуації. За рік ми вибудували власну медичну службу УЛЬФ, яка укомплектована таким обладнанням, якого не має жодна медична служба на фронті.

Тим пораненим, яких ми можемо вивезти і періодично вивозимо, надається максимально якісна допомога.

Наша основна задача — займатися евакуацією бійців 1 ОШР, бо ми і є її частиною. Але оскільки рота ніколи не працює сама по собі і йде активна співпраця з ЗСУ, тож ми допомагаємо і хлопцям із Збройних сил. А іноді навіть місцевому населенню.