«В армії я на своєму місці», — солдат Збройних Сил України Юля

Соліст-вокаліст Сумської філармонії, а нині просто солдат Юля, на війні вже кілька місяців.

— Я хотіла бути військовою ще з дитинства. Тож після школи збиралася вступати до військового вишу. Але батько був проти. Послухала його, вивчилася на вчителя музики з фортепіано і вокалу, — розповідає дівчина.

Їй усього лиш 22 роки. Коли була Революція гідності, дівчина дуже хотіла потрапити на Майдан. Але тоді була вагітна, народила доньку.

— Коли їй виповнилося чотири роки, я, не задумуючись, пішла у військкомат. Виявляється, потрапити у військо було не так уже й легко. Багато хто казав, що в мене не вийде. Але я не опускала руки. З товаришем приїхала в штаб батальйону, поговорила з комбатом. З відношенням на руках і повернулася у військкомат: «Тепер маєте повне право мене призивати, бо там на мене чекають».

Пройшла ВЛК і поїхала в батальйон.

— Більшість друзів відвернулися: «Ти неповна розуму. Нащо воно тобі?» Усі думали, що я впаду духом. А ні! Я йду далі. Жодного разу не пошкодувала, що потрапила сюди. Я знала, чого я хочу і куди йду. Без цього вже себе не уявляю. Нещодавно була у відпустці вдома. Вдягла цивільний одяг. Уже не те...

Юлія розповідає про недавній обстріл.

— Нас майже всю ніч обстрілювали 120-мм мінами. І тут по рації — «трьохсотий». Це моя рота, мої друзі, тут знаєш кожного. Коли почула, що в нас поранений, у мене затремтіли руки і потекли сльози. Так, раніше вже потрапляла під великі обстріли. Але за весь час уперше була така реакція. Дякувати Богу, все обійшлося, і хлопець скоро піде на поправку.

Пригадуючи бойові будні, дівчина не оминає увагою ще одну історію, яка з нею трапилася.

— Мене поставили в наряд на позиції вночі. І тут передали, що по лінії розмежування вийшла ДРГ. А погода, м’яко кажучи, не дуже. Йде дощ. Ліг туман. Навколо темно. «Тепляк» нічого не показує. От коли сухо, ти хоча б чуєш, як противник підкрадається, шелестить листя чи трава. А тут усе мовчить. Окоп на чотири входи. Можна легко зайти, по центру мене хапнути — і все...

У перші хвилини було дуже страшно. А потім подумала: «Я в себе вдома, на своїй землі. Чого мені боятися? Якщо судилося, то і в мирному житті можна померти». Взяла себе в руки. Трішки заспокоїлася. Прийшли міняти хлопці. Питають, як я. Та як: перші 40 хвилин ноги ходором ходили, а потім нормально. Довго ще згадувала.

Коли Юлію запитують, чому вона покинула престижну роботу в Сумах і пішла у військо, завжди відповідає: «В армії я на своєму місці».

— Коли йде обстріл, хлопці передусім чекають на мою реакцію. Дивляться, як я, дівчина, реагую. І вони своєю чергою завжди мене підтримують і допомагають. У нас хороший колектив і гарна взаємопідтримка. Тут як сім’я, кожного любиш і поважаєш. Кожен, не турбуючись про своє життя, буде думати про те, як урятувати побратимів.

Тут люди, за яких я сама піду під обстріл. Єдине, за що переживаєш, щоб війна не пішла далі. Але я вірю, що рано чи пізно все буде добре, і в Україні нарешті наступить мир.

Джерело: газета «Народна армія»


03 грудня 2018, 14:19 | ID: 45558 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 995 //