У день повноліття підписала контракт: історія пресофіцерки Аліни Демченко

Фото Анастасії Федченко/UATV

Аліна Демченко мріяла стати акторкою, коли Росія розв’язала війну в Україні. Тоді 17-річна дівчина пішла в добровольчий батальйон «Айдар». За майже шість років бойових дій Аліна пройшла шлях від штурмовика до розвідниці, нині вона пресофіцерка 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Відпустки вона бере тоді, коли складає сесії — навчається режисурі.

Про страх не дожити до повноліття, про місце жінки на війні і про важливість говорити правду Аліна розповіла UATV.

«ОБОВ’ЯЗОК КОЖНОГО — ЗАХИЩАТИ СВОЮ ДЕРЖАВУ, КОЛИ ВОНА В НЕБЕЗПЕЦІ»

Аліна Демченко пішла на фронт, коли їй було 17.

«Я багато кому розповідаю цю історію, мені мало хто вірить, але я з дитинства знала, і не можу це логічно пояснити, що якщо в моїй країні буде війна, я обов’язково там опинюсь. Я знала, і це аспект не стільки виховання, скільки самовиховання, що обов’язок кожного громадянина країни — захищати свою державу, коли вона в небезпеці. У мене ніколи не було цього нав’язаного стереотипного: „Ти ж жінка“, я його просто не чула ні від кого, і з цим гостро стикнулася саме на війні. Захищати свою країну — це апріорі для мене норма, незалежно від статі».

На передовій Аліна вперше почула: «Жінці не місце на війні». Причому досі не може збагнути, звідки виник цей стереотип і в чоловіків, і в жінок. Адже історія свідчить: багато видатних жінок брали участь у війнах.

«У ШПСці — штатних посадах Збройних сил України — жіночими посадами вважалися швачка, бухгалтерка, радіотелефоністка. Цього не можна було допустити, щоб жінка стояла на бойовій посаді, а тим більше виконувала обов’язки. У мене не було лагідного підходу до встановлення гендерної рівності. Я агресивно її відстоювала. Мені було сімнадцять, і я зараз не розумію, як із таким підходом мене не вирубили, — сміється Аліна. — У мене характер — жесть. Я з усіма сварилася. Це було так: «Слиш, ти? Ану іди сюди! Поговоримо!» Я сварилася. Влітку 2014-го жінок не брали на бойові операції. Я на перші дві операції підходила і просилася в командира, говорила, що буду корисна. А потім зрозуміла, що в цьому немає ніякого сенсу, бо тебе не візьмуть, тому що ти — жінка, а «жінка на кораблі — до біди». На свою першу операцію я поїхала сама, «затусувалась» в автобусі. Боротись на той момент із нерозумінням ролі жінки в армії було безглуздо, потрібно було мовчки робити своє, і робити якісно. Ну і тут іще такий момент, що якщо поруч із тобою адекватні люди, вони момент неприйняття жінки в підрозділі пройдуть дуже швидко. Є люди, у яких прямо «скрєпи» в голові, і ти тисячу разів доведи, що ти крута, і що ти можеш, навіть доведи, що ти крутіша, ніж вони, у якихось нормативах, їм усе одно: «Піди налий борщу».

Військова може довго говорити про гендерну рівність в армії, але визнає: жінки мають якісно виконувати професійні обов’язки та працювати на одному рівні з чоловіками: копати траншеї, носити зброю.

«Від чоловіків треба, щоб вони сприйняли, а від жінок треба, щоб вони усвідомили себе в світі як особистість, а не як жінку», — підсумовує Аліна.

«Я ВИХОВАЛАСЬ НА ВІЙНІ»

Повноліття дівчина відзначила на передовій.

«Це було в нині окупованій Новосвітлівці на Луганщині. 13 серпня ми зайшли туди.15-го у мене був день народження. Коли 13 серпня ми зайшли, я думала, що не доживу до повноліття. У той момент я побачила різко, що таке війна. Досі вона була поруч, а тоді вона постукала до мене в кімнатку та сказала: „Аліно, привіт“. Було складно в ті дні. Але я звикла, і за кілька днів зрозуміла, що війна — не іграшки, що мені це потрібно, що я готова, і в день повноліття підписала контракт. Чому я боялась не дожити? Бо 2014-й рік — це були системи залпового вогню — це було як „Добрий ранок!“ Але 13 липня він лягав не десь там, у ста метрах, бо так бувало, а так, що ти ось тут, і зовсім поруч лягає. І цієї миті ти розумієш: воля долі, зарядили вони повну касету чи половину, долетить воно до тебе чи ні. Кажуть, у такі моменти люди починають молитися. Я не молилася, але було дуже адреналічно», — розповідає Демченко.

Вона каже: війна не змінила її.

«Я виховалась на війні, тому що коли вона почалася, я ще не була особистістю, я була дитиною. Мені було 17 років, це такий час, коли відбувається становлення людини в світі, вона усвідомлює себе, своє місце, створює картину світу для себе, і для мене цей час припав саме на війну. Вона мене виховала. Мій характер на 70% — заслуга цих обставин. Але я не шкодую, тому що це дуже круто. У театрі є таке: роль на супротив, коли тобі дають грати героя, цілком протилежного твоєму амплуа. І ти маєш боротися, щоб ламати себе і ставати професіоналом. Так само з війною. Це така моя роль на супротив», — говорить Аліна.

Війна дала їй загострене відчуття справедливості, вміння комунікувати з людьми в критичних ситуаціях, а також людей, у яких впевнена настільки ж, наскільки в собі.

«Тобі треба щось вирішити, і ти це робиш впевнено та чітко, і потім розумієш, що це вміння приймати рішення тобі теж дала війна. Війна — це страшно насправді, але тут дві сторони медалі. Війна багато забирає, але й багато дає», — говорить Аліна.

За роки бойових дій вона була в штурмовій роті батальйону «Айдар», у розвідці, нині — пресофіцер.

«Я була добровольцем і захищала свою землю своїми руками. Наразі моя посада для мене важлива тим, що я можу говорити з людьми та розповідати їм правдиві історії, їх мільйони на лінії фронту. Ці історії треба розповідати людям, які не знають, що таке війна, завдяки військовим. І ми зараз пишемо історію!»

Аліна поки служить у ЗСУ, але точно знає, коли звільниться.

«Я вважаю, що поки Україна потребує свої Збройні сили, і Збройні сили потребують нас як спеціалістів у різних галузях, поки ми почуваємося потрібними тут: конкретно на цій ділянці, конкретно в цьому підрозділі та конкретно в цей час — ми будемо тут перебувати. Я припиню служити в армії, коли зрозумію, що вона більше не потребує мене», — каже Демченко.

Нині вона здобуває фах режисера театру та мріє колись поставити виставу про війну.

«Я чекаю, коли війна виховає якогось драматурга класного, який напише класну п’єсу, і я її адаптую і поставлю на сцені. Адже театр — це той майданчик, з якого можна багато сказати світу», — говорить Аліна.


30 січня 2020, 18:47 | ID: 55431 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 158 //