ТИЛ ГЕРОЯ УКРАЇНИ: розповідь Тетяни Забродської

27 листопада 2018, 12:03 | ID: 45379
ТИЛ ГЕРОЯ УКРАЇНИ: розповідь Тетяни Забродської

Яким ви уявляєте життя генеральської родини? Як, на Вашу думку, має виглядати дружина генерала? Кого ви уявляєте, коли чуєте слово «генеральша»?

Майор Тетяна Забродська — начальник фінансової служби 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Вона — дружина Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського. Того самого, який командував силами Антитерористичної операції у 2017 році, і який лишається командувачем Десантно-штурмових військ Збройних сил України зараз. Того самого, який здійснив унікальний рейд у тил ворога у 2014 році, звільнивши з оточення 3 тисячі українських військових та понад 250 одиниць техніки.

Тетяна Забродська — жінка, чия історія переверне ваші уявлення про життя військових родин та виховання генеральських дітей. Її історія змінить ваше сприйняття жінок в армії. Вона пояснить, як це — бути офіцером.

Про армію і війну, родину та побут — читайте у її розповіді 24 каналу:

ПРО «ГЕНЕРАЛЬШУ»

Мене часто сприймають як генеральшу. Цей стереотип працює завжди. Дратує — до бєшенства. Бо коли уже поставили клеймо «генеральша», ніхто навіть не намагається углибитись у те, що я теж посадова особа, маю своє військове звання, вчилась на військового фінансиста, і мені ті знання в голову впали не через те, що я — «генеральша». Саме оце слово ненавиджу. По-перше, десь з совдепа є таке уявлення, що генеральша — така «тумбочка», добре за 50 років... Коли Міша ще не був генералом, у мене був випадок. Мала зустрітись з кимось, кого уже залякали: от, прийде начфінша, майорша... «Майорша» — теж слово, яке передбачає, що прийде така колоритна женщіна. А прибігаю я, сідаю перед ним. Чоловік на мене дивиться і каже: «Добрий день. А Ви до кого?». Я кажу: «Ну, давайте будемо знайомитись. Я — майор Забродська». Він каже: «Ви?! Я чесно очікував таку нормальну жіночку... а Виии...».

«Генеральшу» не люблю страшно. Не люблю, коди люди пліткують, не знаючи людини. Коли Пєтя сказав то, Вася добавив інше, і отак про мене склали картину. Ніхто вживу ще не бачив, але вже все про мене придумали. І в більшості випадків — це негативна картина. Саме через то, що я — «генеральша». Буває, що приходжу кудись, представляюсь, і всі починають гадати, чи то я однофамілиця Забродського, чи то родичка, чи, може, сестра якась. Завжди кажу: «Давайте останній варіант — і Ви вгадали. Я — його дружина». Буває, за спиною шушукають: «Оце — дружина командуючого? Тю! І що він у ній знайшов?». Але я стараюсь не збирати те, що про нас говорять. Я — є, я — особистість. Я не винна, що мій чоловік став генералом і Героєм України. От я завжди питаю: так а Вам хто заважав?

Колись у довоєнні часи Міша завжди казав, що ніколи не буде генералом. Я відповідала: «Ну ні! Як це — мій чоловік ніколи не буде генералом? Будеш!». Але це було таким хіхішним сімейним жартом. Він завжди відмахувався тим, що у всіх генералів є свої діти. Я переконувала, що він у мене буде першим генералом ВДВ. Наврочила — буду бабкой-гадалкой! Ну, але хто, якщо не він?

ПРО АРМІЮ

В армію я пішла через форму. У мене є два старших брата. Один — цивільний (тому завжди кажу, що служу за старшого брата), другий — теж військовий. Коли ще навчалась у 9 класі, брат вчився уже у Харківському танковому інституті. Він приїхав якось після параду, у такій красивій формі, з аксельбантами. Я одразу зняла з нього форму, на себе вділа — і все. З того часу мріяла бути у формі. Тоді мені було байдуже, у якій саме — міліція, військові, прикордонники... Просто хотіла форму.

Почала себе потроху готувати до військової кар’єри. У 10 класі, коли всі дівчата мріяли піти на медицину, я пішла з хлопцями на ДПЮ. Якби мені хтось сказав, що не можна так робити, бо я дівчинка, навіть не зважала би. Відповіла б: «А от хочу — і все!». Але мені ніхто нічого не сказав, у нас такий вчитель був, що він підтримував бажання дітей. Так я стала «ізюминкою» школи. Ми коли їздили на полігони — з усіх класів приїжджали хлопці, а я була єдиною дівчинкою, яка хотіла бути військовою.

В 11 класі мама сказала, що прийшов час щось вирішувати — куди хочу вступати і де вчитись. Я все ще хотіла бути військовою. Мама сказала, що Харків — однозначно ні, бо дуже далеко, і двоє дітей далеко від неї — то занадто. Так я поїхала вступати у Військовий інститут Київського університету Шевченка. Чесно скажу, коли приїхала подавати документи, навіть не знала, на кого піду. Було настільки все одно! Тато порадив професію військового фінансиста. Я подумала — і погодилась. І за 15 років уже ні разу, ані на секунду не пожалкувала, що зробила цей вибір.

Я настільки люблю армію, що у цивільному житті себе взагалі не уявляю! Є люди цивільні. А я захоплююсь військовим. Всім: людьми, їхнім ставленням до форми одягу, самою формою, технікою... Цивільного життя не розумію. Як можна приходити на роботу не на 8-му, а на 9-ту ранку, вдягати спідницю-сорочку-піджак? Напевно, через те, що тільки у військовому середовищі і жила. 15 років я у формі. Навіть коли влітку їду кудись у маршрутці, сиджу у берцях, по спині під кителем піт тече, дивлюсь на дівчат у легеньких сарафанах і сама не розумію, мені порівняно з ними жарко зараз у формі чи ні? Просто звикла весь час бути у формі. Я вважаю, що дуже гарна у формі, вона мені личить. Коли у формі — всі завжди звертають увагу: «Дивись, яка гарна дівчина пішла!». У садочку мене всі діти знали. Тоді казала: якщо мене на площі поставити у центрі міста, діти будуть їхати і кричати звичне їм: «Олежкина мама прийшла!».

ПРО ГРОШІ ТА СТАТУС

Коли перший раз, ще навчаючись в інституті, приїхала на практику у 95-ту бригаду, одразу зрозуміла, що хочу стати тут начальником фінансової частини. Що такого було у тій бригаді? Неймовірно теплий колектив! Настільки теплий, що я загорілась і почала йти до своєї мрії. У 2015 році очолила фінчастину. Всередині навіть така галочка була проставлена: «Ай, я молодець! Зробила!». Зараз навчаюсь в університеті оборони, після закінчення отримаю вже оперативно-стратегічний рівень і зможу йти далі на посади підполковника, полковника, у вищі органи управління.

Щоб не було випадків, коли бійці повертаються з передка і йдуть у фінансову частину зброєю погрожувати, аби хоч якісь гроші отримати, потрібно правильно організувати роботу — свою і своєї служби. Щоби хлопці чітко знали, коли їм приходити. Було таке, що приходили бійці, які починали пояснювати: «От ти тут майорша сидиш у теплі, у тебе над головою нічого не літає...». Хоча у нього над головою теж ніде нічого не літало, але він приходить і починає права качати, який він крутий воїн. Я у таких випадках кажу, що матєрну мову теж прекрасно знаю. У такі моменти жінки в мені взагалі не лишається. Я перетворююсь на майора: от такий до мене як зайшов, так і пішов, тільки я ще знімаю чергового по штабу, який порушив розпорядок дня і запустив такого в штаб. Отак одного випровадила, другого — солдатське радіо чутки розносить на ура. Просто так до мене більше ніхто не прийде.

Коли приходиш у частину, маєш себе поставити або як фахівця своєї справи, або як людину, яка прийшла в армію, бо більше нема куди іти. Я прийшла молодим лейтенантом у батальйон. Мені було легше, бо брат тоді вже служив і одразу пояснив: «Не забувай, що ти уже не „дєвочка“. Ніхто не може тобі сказати: „Ей, Танюха, ходь сюди!“. Ти уже не курсант. Ти — офіцер». Коли я прийшла у частину — на начфіна шили кримінальну справу, туди приходили і прокуратура, і ВСП, і хто завгодно. У перший день наді мною нависли три сержанти зі словами: «Ну что девочка, будем работать?». А я вся така дівчинка зростом метр шістдесят п’ять, рявкнула у відповідь: «Я — не девочка, а товарищ лейтенант! Возьмите устав и почитайте, по какой иерархии должно ко мне обращаться!». Все. З тих пір я була товаришем лейтенантом, потім — Тетяною Миколаївною. Я завойовувала довіру людей. Було дуже важко.

Я рахую грошове забезпечення, у цьому кручусь постійно, розумію, що і до чого. А людина, припустимо, працює снайпером чи розвідником. У нього мозок заточений у зовсім іншому напрямку. Коли я йому розказую: тут за звання у поточному місяці за вислугою нараховується... Він на мене кліпає і каже: «Товариш лейтенант, Ви мені просто скажіть — скільки я буду получать?». Щоб вони розуміли я їм і слайди показувала, і на листочках малювала. Хотіла, щоби вони повірили, що все правильно нараховується, що вони можуть будь-коли до мене прийти, і я їм все розкажу так, що вони зможуть все зрозуміти. Люблю, коли людині так розжовую відповідь на питання, хай навіть жаргоном, що вона виходить і розуміє: все нормально! Це не на всіх спрацьовує. Є такі, хто виходить і каже: «Знову ця майорша щось таке начесала, хрєн його знає, що то за асигнування і кошториси!»...

Щоб не було випадків, коли бійці повертаються з передка і йдуть у фінансову частину зброєю погрожувати, аби хоч якісь гроші отримати, потрібно правильно організувати роботу — свою і своєї служби. Щоби хлопці чітко знали, коли їм приходити. Було таке, що приходили бійці, які починали пояснювати: «От ти тут майорша сидиш у теплі, у тебе над головою нічого не літає...». Хоча у нього над головою теж ніде нічого не літало, але він приходить і починає права качати, який він крутий воїн. Я у таких випадках кажу, що матєрну мову теж прекрасно знаю. У такі моменти жінки в мені взагалі не лишається. Я перетворююсь на майора: от такий до мене як зайшов, так і пішов, тільки я ще знімаю чергового по штабу, який порушив розпорядок дня і запустив такого в штаб. Отак одного випровадила, другого — солдатське радіо чутки розносить на ура. Просто так до мене більше ніхто не прийде.

Я у зоні АТО започаткувала традицію: приходжу до хлопців, ніхто не строїться, ми ставимо чайник і сідаємо пити каву-чай. У кого які питання чи проблеми фінансові є — все пояснюю. Навіть по цивільному життю. У когось можуть бути аліменти, у когось — біда якась. Людина повинна йти у фінансову службу і запитувати — чого отримала на п’ять чи 10 копійок менше. Ми маємо їм відповідати. Привчаю самих бійців до відповідальності. Коли молоді солдати приходять у частину, я їх одразу шикую і пояснюю: «Будешь пить, гулять и блядовать — будешь зарплату маленькую получать». Бо за все це знімаються гроші. Вони всі можуть зайти на сайт Міноборони, почитати всі постанови. Вони мають знати, скільки отримують, коли і за що. Це не старшина у курілці їм має пояснювати, а кваліфікований спеціаліст. Грошове забезпечення — не те, що має пояснювати солдатське радіо.

ПРО ДЕСАНТНИКІВ

Десантура — вони красавчики! Вони піжони не через те, що «голубий берет — тельняжка — стропи». Ні! Кожен рід військ красавчики у своїй справі. Але якщо ми, десантники, робимо діло — ми його робимо ідеально. Хоча для мене немає більших героїв, ніж дівчата-медики. Медики — святі. Вони творять дива на передовій. Вони там піднімають бойовий дух хлопцям. Є такі дівчата, які приходять із позицією «Вот я такая вся красивая, красивая такая, а награды почему-то получает медик». Так от, ти для початку попрацюй, як медик, потягай на своєму горбу хлопців, які важать по 90 кг, і порятуй їх під обстрілами, жартуючи при цьому. От тоді зможеш відкрити свій клювик і щось сказати у сторону медика. У нас є така Марина Книш (вдова старшого сержанта Олександра Книша), її чоловік загинув у 2014 році. Вона лишилась із двома дітками. Якось вона до мене прийшла, плакала, питала, що і як робити. Думаю, на той час не знала взагалі, в яку сторону бігти. Ми намагались якось пришвидшити оформлення всіх тих виплат для неї. Пройшов час — і Марина призвалась. Зараз — вона медик. Вона своєю доглянутістю, своїми червоними губами, своєю поведінкою, всією собою показує своїм дітям, що вона сильна, що вона живе заради них. Що вона — жива.

Зараз у нас офіцери, сержанти, солдати — всі хлопці ростуть над собою, розвиваються, всі навчені. Глупих серед них немає. Всі — достойні. Є категорія «заробітчан», але вони надовго не затримуються. Та й мало хто іде зароблять у ДШВ. У десантуру ідуть ті, хто дійсно хоче боронити країну, любить армію і хоче служити. Люди бачать, наскільки у нас бойові частини, які у нас навчання. Це не просто так: прийшов у казарму і сидиш, аби кінця робочого дня дочекатись. Весь час у хлопців якісь заняття, стрільби, тактика, стрибки, навчання... Вони за одну неділю навчань можуть об’їхати-облітати всю Україну. Вони бачать, що вони все можуть: тут вони — летять, тут — біжать, тут — повзуть. І до них приходить усвідомлення: «Так я ж — красава!».

Коли на війні найстрашніше — воїни сміються. Вони ніколи не показують свій страх. Командирська ланка взагалі не має такого права — за ними йдуть люди. Якщо командир буде боятись — як хлопці будуть на нього дивиться? От на такому ентузіазмі, на дружбі, так п’ять років і воюємо. Вони дуже згуртовані. По своїх хлопцях можу сказати: якщо треба виїжджають на якусь задачу, то всі їдуть. Ніхто не каже, що десь не можуть, не хочуть чи не підуть.

З парашутом у нас стрибають майже всі. Передстрибкову допідготовку проходять всі. Потім — здійснюють свій перший стрибок. Чи страшно стрибати із парашутом? Перший раз — ні, другий — ні, третій — так! Тут головне не допускати до себе страх, що щось не відкриється або піде не так. У мене стрибків не дуже багато — десь 38. Хоча стрибки взагалі — це так красиво! Я цю програму завжди стараюсь робити весною, коли все зелененьке, травичка проростає, дерева ще такі свіжі. Ти стоїш у вертольоті, відкривається рампа — бачиш річку Тетерів, бачиш Житомир, така краса! Цивільні люди за це гроші платять, а у ДШВ ще і сам за ці стрибки гроші отримуєш.

ПРО ВІЙНУ

Усвідомлення «уже — війна» до мене прийшло із нашими першими загиблими у Добропіллі. Хлопці зранку виїхали колоною — і більше їх не було. Тоді взагалі був шок. Коли стало відомо про загибель, навколо всі повторювали, що загинув Забродський. Я коли почула, аж опустилось все. Сказала: «Як — Забродський?». Мене всі почали заспокоювати і казати, що не той. У нас прізвище — Забродські, а там загинув наш капітан Заброцький. Але ж... От тоді і прийшло усвідомлення війни. Воно і досі триває — коли наші їдуть туди, я кожного дня прокидаюсь з думкою «Аби лише все було добре! Хай все буде добре!».

Про той славнозвісний рейд Забродського, який називають унікальною операцією, я узнала в кінці. У мене чоловік завжди каже: «Якщо що — ти все дізнаєшся перша!». Але ні. Коли у нього було поранення — я дізналась остання. Прийшла ранком на шикування — всі на мене дивляться. А я — жінка-хохотушка — зі всіма привіталась і побігла далі. Потім помічаю, що всі продовжують на мене дивитись. Зайшла в кабінет — всі дивляться. Питаю: «Що таке?». Відповідають, що все нормально, перепитують чи мені Михайло Віталійович дзвонив. Сказала, що прислав традиційну ранкову смс. Бачу — зам’ялись. Тоді сказала: «Так, всі вільні!». І одразу начмеда набрала — так легше.

Подзвонила начмеду, кажу: «Віктор Міхалич!..» Він мене тут же почав переконувати: «Тетяна Миколаївно, там все добре! Всі в строю!». Я йому тоді пообіцяла: якщо ще раз так буде — голову відірву. Чоловік одразу, ніби відчув, почав мене набирати, казати: «Ну, чого ти одразу? Ну все ж добре!». Міша навіть потім мені казав, що це була лише «царапина». От не виходить йому пояснити, що те, що для нього «царапина» — для мене як ніж у серці. От таке його «все дізнаєшся перша».

Про рейд Забродського теж не знала. Ніколи не лізу у його справи. Я знаю, як це все планується. Знаю, як люди до цього готуються. Знаю наших хлопців — вони ж круті! Вони ж ідуть на задачу і виконують її феєрично завжди. Все, що вони роблять, намагаються робити так, щоб було якнайменше наших втрат. Жодного загиблого вони не залишили на полі бою. А рейд Забродського... За всі роки війни ніколи не думала, що з моїм чоловіком щось може статись. Не допускаю ніколи навіть грамулічку думки, що з ним щось станеться.

Мені шкода тих людей, які лишились на окупованій території. Пенсіонерів, які там лишились і не можуть виїхати. Але коли показують маму з дітьми, яка лишилась там... Якби у мене біля дому хоч раз щось прилетіло — я би виїхала з дитиною у підвал, у глибоке село, де стоїть одна хата, куди завгодно! Моя дитина цього би не бачила! Я садила би картоплю, приймала допомогу сусідів — люди у нас такі, що завжди чимось підтримають. Прожити зможеш завжди. Але не треба так травмувати дітей. Насправді, як фінансист, я розумію, що бабло керує всім. Але як жінка і матір не розумію, що може втримати там, де є загроза моїй дитині.

Що було найскладнішим за весь час служби в армії? Спілкування з родинами загиблих. Коли перед тобою сидять мами, дружини, розповідають, запитують і плачуть — це дуже тяжко. Тяжко було приходити на прощання із загиблими хлопцями і розуміти, що їх більше немає. Нещодавно листала телефонну книгу і зрозуміла, що тяжко навіть видалити номери телефонів загиблих. Порівняно із цим, все інше — таке, буденність. У 2014 році приходили мами, сестри, дружини загиблих хлопців по комплекти документів, із яким вони ідуть до військкомату для нарахування виплат. Приходили і питали: «Чому саме мій?». Розумієш, що сидіти і разом з нею плакати — тільки душу рвати. Але і мовчати не можна. Тому стараєшся розказувати, який він був чудовий, де воював, як героїчно загинув. Намагаєшся підтримати, щоб ця жінка приїхала додому і знала, що у пам’яті людей, які із ним служили, він залишився героєм. Кожен з них — герой. І цивільні — також.

З часом до цього всього звикаєш. Намагаєшся не приносити додому цей біль. Перший час ходила на прощання із кожним нашим загиблим. З кожним. Потім зрозуміла, що більше не можу. Коли ввечері лягаєш спати, закриваєш очі, а вони до тебе всі приходять... Моя дитина вдома не повинна мене такою бачити. Я маю приходити додому, знімати форму, вдягати платтячко і включати тумблер «Мама і дружина».

Мені шкода тих людей, які лишились на окупованій території. Пенсіонерів, які там лишились і не можуть виїхати. Але коли показують маму з дітьми, яка лишилась там... Якби у мене біля дому хоч раз щось прилетіло — я би виїхала з дитиною у підвал, у глибоке село, де стоїть одна хата, куди завгодно! Моя дитина цього би не бачила! Я садила би картоплю, приймала допомогу сусідів — люди у нас такі, що завжди чимось підтримають. Прожити зможеш завжди. Але не треба так травмувати дітей. Насправді, як фінансист, я розумію, що бабло керує всім. Але як жінка і матір не розумію, що може втримати там, де є загроза моїй дитині.

Я по натурі дуже сильна людина. Не буду показувати своїй дитині те, що їй, на мою думку, бачити не варто. Мій син пережив, коли я на три місяці поїхала в АТО, він був зовсім маленький — менше двох рочків. Він залишився з моїми батьками. Коли навіть зараз я йому співаю колискову, під яку він зовсім немовлям засинав, він починає плакати. Психіка дитини з самих малесеньких років інформацію всотує, і дитя зі своїм психологічними травмами буде жити все життя. Я стараюсь максимально огородить його від цього. Хай у його дитинстві буде купа позитиву.

ПРО АТО У ДЕКРЕТІ

Коли поїхала в АТО? У мене була декретна відпустка. Спокійно могла її добути, і мені би ніхто нічого не сказав. Але. Десь з грудня хлопці вже жили в частині, рідко хто додому приходив. Через те, що ми разом служимо, і я знаю все про службу — до цього відносилась із розумінням завжди. Але це тяжко було. Ми жили поруч із частиною, у п’яти хвилинах ходьби від дому. І думаєш — ну ось туточки же, ну всього п’ять хвилинок! Але все одно розумієш, що чоловік додому не прийде.

8 березня 2014 року наша бригада поїхала спочатку на Херсон. 15 квітня я прийшла додому з ранкової прогулянки із сином, вклала його спати, сіла пити каву, почала планувати обід і післяобідню прогулянку. Тут мені телефонують: «Тетяно Миколаївно, треба, щоб Ви вийшли. На тиждень». Я на той час була начфіном батальйону. І там потрібно було організувати отримання благодійної допомоги, бухгалтерські процеси налагодити. Тоді всі були не те щоб розгублені... Не було порядку, як і що робить, що і як документально оформлювати, все потрібно було організовувати, плюс у мене право підпису. Словом, треба було їхати. Запитала, скільки є часу. Сказали: завтра вранці виліт. Відповіла, що маю з мамою поговорити, аби їй сина лишити, і передзвоню. Поклала трубку, а сама думаю: «Зараз маму наберу, а вона мені як дасть!»...

Коли повернулась в Житомир — був шок. Тут — дні народження гуляють, тут все нормально. Зайшла у торговий центр, побачила, як жіночка купувала собі пальто за 6 тисяч гривень, а я одразу почала те пальто на броніки конвертувати — скільки би бронежилетів, яких нам так бракувало, можна було купити на ті гроші.

Мене завжди будоражить, коли молоді хлопці живуть тут і їх не хвилює, що хтось десь там воює. Є ще така категорія людей, які з презирством ставляться до військових. Перший час це все дуже збунтовувало. Одна знайома на манікюрі біля мене фиркала: «От ті військові, військові, військові»... Не витримала і сказала: «От завдяки цим військовим ти тут сидиш і спокійно пиляєш ногті. Бо якби їх там не було, тебе би тут теж уже не було». Вона закрила рота.

Подзвонила мамі, пояснила що склалась така ситуація, потрібна моя допомога. Вона абсолютно спокійно погодилась, сказала, що зараз брат приїде і забере до неї Олежку. Я поклала трубку і подумала: «Ні, ну всі молодці, а я що?».

Зателефонувала кумі, попросила посидіти з сином, поки збігаю отримати зброю і боєприпаси. Подзвонила нашим дівчатам, які на той момент уже були в АТО, запитала що саме необхідне треба брати собі та їм. Побігла в магазин, охапками там все позгрібала. Ввечері приїхав брат забрати сина. На наступний день о шостій ранку я зі своїм батальйоном вилетіла у Херсон.

Усвідомлення того , що моя дитина у мами, прийшло десь за тиждень. До цього на адреналіні від зборів, літаків, перельотів, походу колонами — то все відволікло. Хаосу було більше між людьми, які прийшли по мобілізації. Вони звикли: коли цивільна людина десь у дорозі їде — вона може і пива випити, і горілки. От поки їхали з Херсона, хтось трохи випивав — люди, які «срочку» служили разом 5 чи 10 років тому і тепер зустрілись — то випивають по одній, другій... Хтось закурював прямо біля тенту. Але вони всі настільки горіли бажанням захистити свою країну, що їх не страшило нічого! Поки доїхали — вже темно було. Коли приїхали — один тиждень мого відрядження перетворився на три місяці.

Коли повернулась в Житомир — був шок. Тут — дні народження гуляють, тут все нормально. Зайшла у торговий центр, побачила, як жіночка купувала собі пальто за 6 тисяч гривень, а я одразу почала те пальто на броніки конвертувати — скільки би бронежилетів, яких нам так бракувало, можна було купити на ті гроші.

Мене завжди будоражить, коли молоді хлопці живуть тут і їх не хвилює, що хтось десь там воює. Є ще така категорія людей, які з презирством ставляться до військових. Перший час це все дуже збунтовувало. Одна знайома на манікюрі біля мене фиркала: «От ті військові, військові, військові»... Не витримала і сказала: «От завдяки цим військовим ти тут сидиш і спокійно пиляєш ногті. Бо якби їх там не було, тебе би тут теж уже не було». Вона закрила рота.

Після повернення в декрет уже ніхто не повернувся. Нам тоді давали тиждень на акліматизацію і на те, щоб відіспатись. Уже за 10 днів у мене Олег пішов у дитячий садочок. І все — понеслась. Коли була в АТО, мені було морально легше. Як навчилась давати лад нервам? Телевізор не дивилась. Я завжди кажу, що кожна дружина повинна бути зайнята чимось. Коли сидить дома, дивиться телевізор, подружки до неї приходять і все — нічого доброго з цього не буде. Жінка має бути зайнята, ходити на роботу. Коли у жінки є дитина, є якісь справи та інтереси — їй дурні думки в голову приходити не встигають.

ПРО ЧОЛОВІКА ТА МАГІЮ ДШВ

Як ми познайомились з чоловіком? Магія ДШВ! Я навчалась на 4-му курсі, прийшла на стажування у частину. У повсякденній формі одягу — сорочка, спідниця, туфлі на такій тоненькій золотенькій шпилечці, тоді так було дуже модно. При чому, брат мене попереджав: «Таня, не йди у спідниці! Вдягнись нормально, все одно постійно будеш ходити у камуфляжі». Я йому тоді сказала, що він нічого не розуміє, а я маю перший раз у частину піти красива. От я прийшла красива на КПП. Стою. А тут — начальник штаба. Дивиться так зверху і каже: «Бажаю здоров’я! Що за форма одягу?! Завтра — форма одягу камуфляж!». Ні, ну камуфляж, так камуфляж, далі приходила вже як сказали. Але зараз чоловік мені каже: «Эти шпильки сделали свое дело!». Вони у нас — як сімейна реліквія. Досі їх періодично обуваю, і гуляю перед чоловіком: «Ну, і як тобі через 10 років?». Хоча тоді, на КПП, якось не було відчуття, що ось це — кохання мого життя. Тоді це був просто суровий командир, який на мене гарчав. Ну, як суровий... Тоді в голові зовсім інші слова були. Але все одно старалась бути показатєльним офіцером — бігала і стрибала, краще за всіх. Потім було друге стажування. Він мені багато допомагав, як наставник у військовому середовищі, з керівними документами. Потім прийшла у частину вже лейтенантом. З часом, як кажуть, ми зрозуміли, що не можемо жити один без одного. Почали жити разом — у нас був спальник на зйомній квартирі і більше нічого. По-військовому аскетично все було. Потім потроху почали обростати побутом. Отака чудова історія про магію ДШВ.

Що тоді, що тепер я чоловіком захоплююсь як військовим. Дивлячись на нього, можна навчитись тому, яким має бути офіцер. Нема чогось такого, чому він мене навчив, що зараз можу назвати мені непотрібним. Він мені завжди казав: «Ти не лише начфін. Ти — офіцер». Все. Колись молодим курсантом я закохалась у начальника штаба, у його ставлення до служби, у те, який у нього склад розуму, і у те, наскільки він людина-війна! Він ас цієї справи. У нього така голова — що не можливо уявити зі сторони. Це кажу навіть не з жіночої точки зору, а з військової. Коли бачу, що він сидить, і очі у нього дивляться прямо десь у далечінь, одразу питаю: «Куда поедем?»... І з тим його рейдом інакше бути не могло.

Він — чоловік, друг, наставник. Він — все. Якщо у мене який складний етап, я не знаю, як мені краще зробить — я завжди з ним раджусь. Хоча він мені давно каже: «Тань, ну ты ж уже в выслуге лет, ты же сама все знаешь!». Завжди стараюсь робити все так, щоб ніхто не міг сказати: «Вот жена Забродского учудила!». Бо є люди, які уважно дивляться, а потім старанно вкладають інформацію і плітки у вуха. Його ім’я — додатковий стимул тримати внутрішню планку. Знаю, що не можу поводитись чи виглядати якось не так. На роботі — роблю все за керівними документами. Це — принципово. Є наказ — все робиться згідно нього. У мене всі однакові — від солдата до генерала. Зарплату нараховую всім, як прописано, хоча більше всього не люблю рахувать зарплату чоловіка.

Моя подружка — це мій чоловік. Більше подружок у мене немає. Лише чоловік та людина, з якою я можу сісти і поговорити по душах. У свій особистий простір нікого не пускаю. Поговорити «за жизнь», про службу — я можу. Але я ніколи не буду лізти до людини із порадами в її особистий простір. Дружини наших хлопців до мене не приходять. В принципі, мені цього і не потрібно. Я коли прийшла в частину — стала у ній першою жінкою-офіцером. Вже тоді я була не така, як всі. Зараз звикла бути такою, як я є. Ми з чоловіком — дві різні людини. Чого ми і разом. Він весь такий серйозний, а я — дівчинка-вітер. У нього все має бути чітко по статуту, а у мене все легше. Напевно, це нас і тримає. Це — круто.

Чоловік любить, щоби був порядок у всьому. Тому він ввів таку практику, що всі, хто йому підпорядковувався у зоні проведення АТО, — всі займались спортом, незалежно від звання. Він любить порядок у документах. Будучи командуючим сил АТО, він всіх привів до дисципліни — це точно. Частин ДШВ у нас багато. Я кайфую, коли збираються комбриги і командувач. Це така гарна традиція — комбриги приїжджають до нас із дружинами, ми всі збираємось за столом — і вони не говорять про роботу! Коли дивишся — дуже видно, яка у них є до чоловіка повага, як вони один одного розуміють. Я коли у формі — захоплююсь ним, як військовим. Коли про нього говорять щось погане — не зважаю, людська заздрість буває різна. Якщо ви розказуєте, який поганий Забродський — то спочатку зробіть так, як все є у частинах ДШВ. Всі знають: якась інформація дійшла до командувача — це вже все, буде службове розслідування і наведений порядок.

Я колись від чоловіка теж отримала догану. Власне, жодної нагороди я від нього так і не отримала. Самі догани. Коли у такі моменти стоїш перед командуючим — відчуваєш себе незрозуміло ким, але точно що — не дружиною! Але вдома у нас нема такого, що він — командуючий, я — підлегла. Можливо, через те, що від самого початку, коли він був начальником штабу, я ніколи цим не користувалась. Оце моє самолюбство — воно дає про себе знати. Завжди говорю, що не він мене учив на фінансиста, звання я маю не тому, що його дружина. Я ніколи не буду у його тіні, бо ми з ним займаємось зовсім різними речами. Я — сама по собі. Я — начфін. Він за мене мою роботу ніколи не робив, грошове забезпечення ніколи не нараховував. Хто це знає — той ніколи мене «генеральшею» не назве.

ПРО РОДИНУ

Всі чомусь думають, що якщо я — «генеральша», то у мене вдома мають бути прибиральниці і няні. У нас їх нема. Я родила сина для нас. Не для моєї мами, не для мами чоловіка. Для нас. Так, мама підтримує, син періодично їде, як він каже, «у відрядження» до бабусі. Але я не знаю, наскільки няня має бути близька до сім’ї, щоб можна було довірити їй саме золоте і цінне, що у родині є. Я не розумію, як материнське серце може витримати, коли дитина няню називає мамою. А бувають і такі випадки, коли мама облаштовує свою кар’єру, а дитина сидить з нянею. Можна бути кар’єристом, але жінка все рівно має бути жінкою. Може і я б уже служила у Києві, у якихось органах управління. Багато в чому себе стримую, бо є син.

Інколи мені дуже хочеться того кар’єрного зросту, на який спроможна. Особливо, коли бачу однокурсників, які мають вище від мого військове звання. Але я ще у чудовому віці, коли все життя попереду. Ще можна добитись багато чого. А дитинство у моєї дитини одне. Так, тато у нас має робити свою справу — захищати Неньку-Україну. Син у нас знає, що тато захисник, і якщо тата вдома нема — то він на службі, захищає країну. А мама... Буду поєднувати все те, що люблю: свою роботу, службу і родину. Точно знаю, що коли мій чоловік їхатиме на війну, він знатиме, що вдома все буде нормально. Нащо мені ці няні? Щоб я ще переживала, що вона щось зробить не так? Ні. Я довіряю собі і своїй мамі. Досить.

Цивільного у нашому житті не так уже і багато. Ми з чоловіком весь час на службі. Ми разом. Коли у нього бувають якісь дуже довгі відрядження, я теж намагаюсь придумати, як мені поїхати до своїх, щоб хоча би його побачити. Хоча би на хвилиночку. Проїхати побачити всіх своїх хлопців — так спокійніше. Взимку, коли вони були на позиціях на Промці, на Зеніті, мій приїзд хлопці зустріли словами: «Миколаївна, ти чого сюда приїхала? У нас все нормально!». Але чаю з ними попить таки дозволили, розказати, що в Житомирі все добре — встигла. Вони мене дуже оберігають. З такою повагою до мене ставляться! Я стараюсь робити на роботі все так, щоби бути до них трошечки ближчою.

На офіційні заходи ми з чоловіком любимо приходити у формі. Його дуже тішить, коли захоплено дивуються: «Ах, товаришу командувач, у Вас дружина теж офіцер?!». У нього на душі таке приємне з’являється: «Да, вона у мене така, вона — майор». Він пишається мною. Як особистістю. Тим, що я не сиджу дома, не збираю плітки. Тим, що я — не «генеральша».

ПРО СИНА

Син, незважаючи на те, що йому лише шість років, дуже добре відчуває людей. Він уже не може пережити зради. У садочку у нього був друг, вони дружили-дружили, ходили один до одного на дні народження. В якийсь момент цей хлопчик пішов гратись із кимось іншим. Олег тоді пояснив мені, що той його зрадив: «Якщо він може від мене відвернутись і йти гратись з іншими, ніби мене немає, то він мені більше непотрібен».

З військової точки зору у сина з дитинства закладене — не зрадити Батьківщину. Патріотизм у нашій родині — на першому місці. Я своїй дитині не вдягаю вишиванку. Навіть у садочку про це знали. Моя дитина — патріот у душі. А зовні — можна обвішать людину прапорами, вишиванками, шароварами, але якщо всередині поваги до Батьківщини немає — то все пусте. Коли іде боєць, військовий у формі, поліцейський у формі, наш син знає — це Захисник. Він знає, що ця людина оберігає нашу Україну.

У шість років син уже знає, що Росія — це ворог. Він уже знає, що наші хлопці Росію переможуть. Я йому цього не розповідаю. Чоловік — теж. Ми вдома про службу взагалі не говоримо. По війну — майже теж. Я можу запитати щось таке загальне, типу: «А як там?». Чоловік мені отак загально і відповідає. Я ніколи не углибляюсь, тому що наші хлопці тримають ту війну так глибоко у душі, що я не люблю туди залазить. По-перше, я цього не розумію. Ти можеш зрозуміти той їхній біль, якщо ти з ними там був. Я там не була. Мені не треба лізти. Моє розуміння війни? Війна — це смерть і біль. Для них — війна це зовсім по іншому.

Я війну сприймаю як фінансист з одної сторони, як офіцер — з іншої. Але жінка все рівно сприймає війну як біль, образу, втрату чогось, якихось років дитинства моєї дитини. Але болю все одно більше. Якось чоловік приїхав додому, його як раз по телевізору показували. Син дивиться на екран — кричить «Папа! Папа!». А папа сидить ось поруч із ним на дивані. Але син звик, що папа — це той, хто у телевізорі. Він звик, що у дитинстві мав лише маму, а тато був на війні. Вони забрали чоловіків, синів, дитинство наших дітей. Вони наповнили серце і душу кожного з хлопців, який був на війні, болем. Цей біль — там залишиться назавжди.

ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНИЛА ВІЙНА

Що у мені змінила війна? Іноді, коли сиджу дома одна, я, як жінка, усвідомлюю, що війна забрала у мене спокій. Війна забрала у мене щастя. Війна забрала цінних людей — для мене і для багатьох. Що вона змінила? Та все життя. Вона змінили ставлення до життя. Як колись — уже ніколи не буде. Ми не допустимо, щоби все стало «як колись». Люди, які побачили і відчули кров близьких, вони не повернуться до того, що було колись. Вони не дадуть комусь забрати у нас клаптик нашої держави. Вони будуть робити все, щоб вони не забрали більше наших побратимів, рідних і близьких. Ми просто цього не допустимо. Розуміння змінилось. Наші люди стали вільні. Завжди знайдуться двоє-троє, які зможуть взяти на себе відповідальність і повести за собою. Так і сталось у 2014 році.

Мені багато знайомих розповідали про той посттравматичний стресовий розлад, про те, що хлопці приїжджають додому і воюють ночами. Коли Міша перший раз приїхав у відпустку з війни — я цього дуже боялась. Бо мені розказували з таким надривом: що от хтось уві сні захватує, душить... Але я цього не відчула. Не було. Мій чоловік мене оберігає від усього цього. І я туди не лізу. Коли бачу якийсь не той настрій, коли бачу, що розмова пішла кудись не туди — мовчу, слухаю, але в душу не лізу.

Мені у 2014 році було дуже цікаво: «Як це — вистрілити у людину». Коли хлопці приїжджали у відпустку перший раз — я у них намагалась це випитати. Все — мимо. Уже потім, коли сиділи з хлопцями з мого батальйону, запитала прямо: «Хлопці, ну, а як це взагалі?». Вони на мене подивились так і сказали: «Танюх, ну воно тобі треба? Воно тобі не треба! Це діло — наше». Все. Я сиджу і мовчу, бо знаю, що туди лізти не треба. Вони ніколи не хвастались. Вони можуть сидіть на курилці і все згадувать, як анекдот. Вони сміються то з того, то з іншого. Я можу сидіти і вже ледь сльози стримувати, але для них — це те, що було і, слава Богу, вже пройшло.

Я — військовослужбовець, але я, все ж, більше жінка. Цього нікуди не дінеш. Нікуди. Можна бути гранітною, залізною, з величезними амбіціями, але коли чоловік бере рюкзак, і ти знаєш, що він їде на війну — частинка мене боїться і їде разом з ним. Коли всі дома — у мене такий спокій, якого я не відчуваю більше ніколи! Коли Міші немає вдома, коли Олежка десь не дома — все, частинки мене немає, я не можу спокійно спати, режим очікування ввімкнутий постійно. Я не істерична дружина. Ніколи не дзвонитиму і не набридатиму питаннями: «Де ти? А що ти? А з ким це ти?». Нема такого. У нас одна домовленість: ранком повідомлення «Добрий ранок», ввечері — «Спокійної ночі». Все. У проміжках — матиме час і можливість — він вийде не зв’язок. Але якщо отої смски з «Добрим ранком» нема — хоча таке буває рідко — то все! Мені простіше. Я знаю, кому ще писати, аби дізнатись чи все добре. Хоча наші хлопці мені все рівно завжди скажуть, що все добре. Навіть коли все буде погано.

ПРО ФОРМУ

Коли знімаю форму — я інша людина. У цивільному одязі мене впізнають лише люди, які дуже мені близькі і з якими ми «по гражданкє» перетинались. Я дуже люблю плаття! Коротенькі. Довгі — дуже рідко, на якісь свята. Іноді дуже хочеться змінити форму на платтячко і відчути себе жінкою не лише всередині, а й зовні. Тому у відпустці в частину я завжди прихожу у платтячках. Це стримано-короткі плаття, бо я ж уже не дівчинка, щоб на роботу з голою попою приходити. У мене коли поганий настрій — можу поїхати купити собі платтячко, тоді стає веселіше.

Дома ходжу тільки у платтячках, ненавиджу оці всі лосини, спортивні костюми і халати. Спортивні костюми — це треба зранку на ФІЗО. Вдома треба бути жіночною і тішити чоловіче око. У мене син росте і повинен бачити гарну маму. Син, в принципі, уже розуміє, що таке краса. Коли я його до перукарні записую, він мені каже: «Мам, тільки до молодої дівчинки мене запиши!».

Я прийшла в армію — через форму. Бо це — красиво! За останні роки моє ставлення до форми не змінилось. Вона завжди прикрашає. Всіх. Просто потрібно правильно до неї підходити. Якщо тобі дають форму не твого розміру — потрібно її під себе підігнати і вже виглядатимеш зовсім інакше. Якщо тобі дали форму на три розміри більшу, і ти її як чохол від піаніно на себе вділа — то так чохлом і ходитимеш. Люди будуть дивитись на тебе і думати: «Боже, яка форма погана!». Жінка має бути доглянутою завжди. З якоюсь ізюминкою, напевно. У чому моя ізюминка? Не знаю. Хлопці кажуть, що їм дуже подобається, коли я матюкаюсь, якщо дуже зла. Але я того не дуже люблю. Напевно, моя ізюминка — відкритість.

Ніколи я собі не дозволяла прийти на роботу не нафарбованою. Жінка завжди має бути прекрасною. Ніхто ніколи не побачить, що у мене поганий настрій. Завжди губки підфарбувала, очі підмалювала — і побігла! Мій колектив знає, коли я зла. Колись у мене заступники були — два лейтенанти. Вони казали так: «Якщо ми чуємо, що на вході у штаб, по сходинках таке — Приг! Приг! Приг! — побігла Забродська, відкрила свій кабінет, сумочку поставила — значить все чудово! А якщо зла, то — Топ! Топ! Топ! — тільки за ручку дверей взялась — і здається, що та уже розплавилась. Відкриваються двері, погляд випалюючий — і одразу солдатське радіо понесло по кабінетах моїх, що «Миколаївна сьогодні — жесть, сидимо мишами». Але рідко приходжу на роботу у поганому настрої. Я її дуже люблю, я туди біжу. Навіть якщо мені в неділю буде недобре, у понеділок все одно побіжу на роботу. Міша іноді каже: «Ну, полежи вдома!». Але ж дома я лежать не буду — все одно буду щось мити, готувати, прибирати... А у штабі сидітиму, працюватиму, питиму чай і все.

ПРО ОСОБИСТЕ

Як я відпочиваю? З родиною. Вдома. Коли ми обнялись і всі разом. Ну, от на морі ми були влітку. Дуже люблю наше море, у нас в Україні є де відпочивать. Ми на Арабатську стрілку з’їздили, навіть у чоловіка вийшло на три дні приїхати: то ми родиною відпочили, набралися емоцій, згоріли... Ну, якось так. Особисто мій улюблений вид відпочинку — на кухні. Коли мої хлопці дома, я на кухні готую щось смачненьке, Олег грається, Міша щось читає. От тоді у мене абсолютний душевний спокій — всі у норці, все добре. Якщо хочу, щоб чоловік відпочив і знаю, що через п’ять хвилин він нікуди не поїде, то ми всієї сім’єю збираємось у моїх батьків. У мене родина невійськова, чоловік може поговорити про щось таке життєве. Мені подобається, коли він відволікається від теми армії і коли він не дивиться прямо вдаль. Коли він дивиться прямо — то я точно знаю, що треба іти збирати йому речі, бо він щось планує по роботі.

Чого я боюсь? Втратити сина. З усім іншим я можу впоратись. Боюсь втратити його і боюсь залишити його без мене. Напевно, через те, що мені два місяці вбивали у голову, що у мене його не буде. Стільки сили, скільки він мені дає — не дасть ніхто. Так, як він мене любить — мене не любить більше ніхто. Він — моя душа. Він — головний чоловік мого життя. Він пережив зі мною всі страшні моменти від початку війни. Він зі мною провів всі ті ночі, коли було дуже важко. Здавалось, він тоді був такий малесенький, але він тоді міг так взяти мене за руку, що я видихала, бо розуміла, що не сама. З ним я знаю, що ніколи в житті більше не лишусь сама.

Чоловік повинен бути чоловіком. Ми так сина і виховуємо. Він у нас рідко коли Олєжка. Він у нас — Міхалич. Він може йти по школі, я будуть кликать «Олег! Олег! Олег!» — ноль на масу. Один раз скажу «Міхалич!» — одразу «Да, мамуля!». Я не хочу, щоб він був генеральським синком. Я не прихильник того, аби закидати його іграшками, щоби він був розбалуваним. Він розуміє, що гроші на голову не падають — їх заробляють мама з папою. Балувати його точно ніхто не буде. Не в тій сім’ї він родився, щоби його хтось розбалував.

Я така сильна-сильна, але все, що стосується сина — то святе. Ніколи не буду скандалити, кудись влазити, слухати, що про нас говорять. Знаю, що ось це — мої хлопчики. Знаю, що у нас — є наша норка. Всі мають бути у норці — тоді я щаслива.

Джерело: 24 канал