Півонії на мінному полі. Як війна змінила життя українських бійчинь

У Гаазі до Дня Збройних сил України показали фільм «Невидимий батальйон»

Уже п‘ять років в Україні триває війна. Захищатися від агресії Кремля, боронити свою землю, щоб дати своїм дітям майбутнє у вільній та незалежній країні, — на війну пішли не лише чоловіки. Жінки взяли до рук зброю і рушили на фронт. Хтось слідом за коханими став пліч-о-пліч з автоматом, хтось пішов, бо просто не зміг усидіти вдома, дивлячись, як наближається ворог.

Не залежно від віку та військового досвіду, на перший погляд — тендітні жінки, які в мирному житті були науковцями, журналістками, перекладачками й т.і., виносили на своїх плечах бойових товаришів з поля бою, були відмінними снайперами, ходили у розвідку. Вони бачили смерть на власні очі, на їхніх руках від кулі ворога помирали найрідніші...

Бійчині вистояли і повернулися з фронту, кожна зі своєю травмою, болем, досвідом та історією.

У Нідерландах до Міжнародного дня волонтерів та до Дня Збройних сил України показали документальний фільм «Невидимий батальйон». Стрічка розповідає історії шести жінок і про те, як війна назавжди змінила їхні життя. Усі були на фронті, брали участь у бойових операціях. Вони героїні й фільму, і війни — Олена Білозерська, Оксана Якубова, Дар’я Зубенко, Юлія Паєвська, Юлія Матвієнко та Андріана Сусак. Власне, Андріана, яка знімалася у фільмі, — одна з тих, хто приїхав до Гааги, щоб особисто розповісти — що таке війна в Україні й хто її розв’язав. Разом із нею — молоді ветерани та герої війни. Усі вони учасники проекту «Ambassador — українська ветеранська дипломатія», що був створений, аби боротися з пропагандою, щоб живі свідки російської агресії могли розповісти світові правду про війну. Молоді ветерани вже відвідали 16 країн і майже 50 міст. Укрінформ зустрівся у Гаазі з Андріаною Сусак, Валерією Бурлаковою, Юлією Шевчук та Олексієм Барановським, щоб у День Збройних сил України розповісти їхні історії.

НА ВІЙНУ — В КЕДАХ

Дощ, сильний вітер — такою була погода в Гаазі останніми днями. Однак сьогодні — сонце і жодна крапля дощу не стала на заваді зустрічі з українськими бійцями в центрі міста. Всі у військовій формі, окрім маленького Тимура, сина Валерії Бурлакової. Перехожі з повагою дивляться на наших у формі, хоча більшість навряд чи знають — звідки ці дівчата й що за війна точиться на сході нашої країни.

Саме задля цього молоді українські воїни тут — розповісти, що насправді відбувається в Україні й яка у тому роль Росії. Час від часу малий Тім командує, що пора їсти. Андріана Сусак заграє до малечі, вона теж має сина — чотирирічного Макара. Саме через свою вагітність жінка повернулася з війни, щоправда — аж на п’ятому місяці. Зізнається, не хотіла йти з фронту. Стати героїнею українського документального фільму «Невидимий батальйон» вона погодилася не одразу.

«Я не хотіла ніякої участі брати у зйомках фільму, бо вважала, що я вже демобілізована й вже не потрібно знімати. Моя історія — це історія добровольця, яка з Майдану. Ми пішли першими у 2014 році. І в мене була розповідь про літо, як ми провели, літо 2014 року, про одну з найактивніших фаз бойових дій. Я не пам’ятаю, про що я говорила. Це були 2 тижні зйомок, Карпати і Київ. І я пам’ятаю, що ми дуже багато сміялися і дуже багато плакали», — згадує Андріана Сусак.

Ці зйомки для героїнь документального фільму стали своєрідною сповіддю, навіть певною реабілітацією. На той момент у багатьох із них, сильних та загартованих, була потреба поділитися побаченим на війні.

«Мені потрібно було комусь розказати про те, що в мене болить, про те, що мене не розуміє цивільне суспільство. Про те, що я не можу нікому розказати — ні рідним, ні батькам, — тільки тим побратимам і посестрам, які знають, що це таке — пройти фронт з великою кількістю втрат близьких. І камера стала першою можливістю для такої сповіді. Це була моя перша реабілітація, як і інших дівчат, які знімалися у фільмі, які розказували. Особливо для Оксани Якубової, яка після фільму сказала, що зйомки врятували її», — розповідає Сусак.

Андріана була в Щасті, селищі Металіст, Трьохізбенці, Жовтому. А ще був Луганський аеропорт, Хрящувате та блокпост на Бахмутській трасі.

«Я не була дотичною до війни. Я ніколи не проходила жодної військової підготовки. Я не вміла стріляти, я не вміла тримати автомат. Майдан. Революція гідності. Ми зробили свій вибір. Кеди, майка, військової форми не було, зброї не було, амуніції не було. В чому були на Майдані, в тому й поїхали», — каже Сусак.

Вона вчилася на перекладача англійської та німецької мов, працювала брендменеджером фармакологічної фірми. Без вагань молода дівчина відмовилася від мирного життя і стала розвідницею штурмової групи батальйону «Айдар».

«Мій перший вихід — це звільнення міста Щастя. Можна сказати, що я випросила в комбата вихід. Я йшла у балаклаві, деякі хлопці не знали, що я з ними йду. Я заховала обличчя, щоб не бачили, що я дівчина. І потім, вже на мосту, коли ми саме штурмували, коли вже взяли міст, вони побачили, що то я, бо я зняла балаклаву. Коли зустрілися вперше в Щасті з ворогом, він стояв за два метри від мене. І ні я, ні він не змогли вистрілити одне в одного», — стримуючи сльози, згадує Андріана.

Тоді її врятував побратим. Потім був інший вихід — Металіст. Під час того бою був убитий перший бойовий товариш. І саме у той момент вона зрозуміла, що може стріляти. За три місяці Андріана Сусак втратила 100 побратимів.

«На руках у мене помирав побратим Омар, місто Жовте. Я його довезла до лікарні живим, але він помер уже в лікарні. Коли йде штурмова операція — ти безпосередньо на лінії зіткнення і ти безпосередньо стріляєш, й у тебе стріляють», — каже бійчиня.

Андріана запевняє — вона не змінилася як жінка, як дівчина. Просто перестала бути наївною, проявився характер. На війні вона зустріла свого майбутнього чоловіка Максима, який, ризикуючи власним життям, щоб зробити коханій приємне, збирав півонії по мінних полях. Їхня доленосна зустріч відбулася на другий день після її приїзду.

«Моя історія така не одна. Дуже багато сімей народилося саме на фронті. На фронті в мене були всі види емоцій, які людина може відчути за все життя. Від ейфорії та щастя до втрат, до болю, до страждань, страху, адреналіну», — згадує дівчина.

Вже витираючи сльози, Андріана каже: думала, що після народження сина зможе повернутися на фронт. Та насправді вона хотіла назад, у 2014 рік, коли всі її побратими ще були живі.

ІСТОРІЯ «ПЕЧЕНЬКИ»

У свої 26 років Юлія Шевчук побувала на Світлодарській дузі, в Авдіївці, околицях Горлівки та Дебальцевого. Дівчина працювала парамедиком на швидкій. Війна забрала в неї нареченого — молодого хлопця з Луганська, який загинув, захищаючи свій дім. Його вбила граната ворога.

«Я на війну, в принципі, пішла через те, що дуже близька мені людина загинула в Іловайську. Тоді було все дуже погано з наданням медичної допомоги. Він мав би жити. Я пішла на війну. Я зрозуміла, що не вистачає навіть базового — кваліфікованих кадрів. І щоб трохи якось виправити цю ситуацію», — каже Юлія Шевчук.

Її рідні тривалий час не знали, що вона на війні, їздить на машині швидкої, рятуючи життя інших.

«Я спочатку не говорила про це батькам. Мамі розповідала, що працюю інструктором, навчаю тактичній медицині. У свої перші поїздки казала, що я на полігоні в Рівному. В одну з поїздок казала, що на полігоні у Тернополі. А потім така — стоп, у Тернополі немає полігону. Але коли я вже поверталася з другої поїздки, я сказала мамі час прибуття — і вона подивилася на сайті Укрзалізниці, що тоді прибуває лише один потяг і він називається Костянтинівка-Київ. Вона мені ще зателефонувала й сказала: — Юлю, Тернопіль — в іншому боці», — згадує дівчина.

На війну вона пішла з Майдану, де фактично отримала своє псевдо «Печенька». Так її називали під час Революції гідності, бо вона постійно приносила із собою смачне печиво, і коли бачила сумну людину, то одразу підходила та пригощала смаколиком.

До війни Юля працювала в інституті молекулярної біології та генетики, писала диплом.

«Я навчалася в університеті Шевченка. У нас, звісно, була там анатомія, але це було зовсім на іншому рівні. Хоча я досить серйозно перед тим готувалася до вступу у медичний університет. Тому в мене були знання. Мені ці знання спочатку знадобилися на Майдані, бо я надавала допомогу під час гарячої фази. І саме на Майдані я зрозуміла, що ці знання — вони потрібні кожному. Я пішла навчатися. Спочатку на одні курси, потім на інші. Я навіть проходила кваліфікацію парамедика в Асоціації парамедиків Литви. Тож спочатку я поїхала як інструктор із тактичної медицини і асистувати у стоматологію. А потім, уже 2015 року, була безпосередньо моя перша ротація саме на швидкій», — розповідає дівчина.

2016 року вона отримала поранення. Її медичну машину обстріляли з важкої артилерії.

«Контузію отримала. З мене дістали три шматки металу, один — із лоба й два — з руки», — згадує Юля.

Через отримані травми вона не може повернутися на фронт. Дівчина каже, що попри це, якщо країна її знову потребуватиме, без вагань повернеться.

Під час війни Шевчук вступила до медичного університету. Там провчилася рік. А ще закінчила магістратуру з фізичної терапії та реабілітації, написала магістерську роботу на тему військової травми. Зараз вона хоче повернутися у науку й знову займатися біотехнологіями.

«До війни в мене були мрії про сім’ю, про дитину, попрацювати у проекті, що пов’язаний із геномом людини. Я молодший науковий співробітник. Після війни в мене тривалий час була лише одна думка: вижити. Знаєте, війна дуже міняє твоє життя. Вона багато в тебе забирає. Навіть тебе самого. Я дуже довго повертала мене саму. Я хочу зараз повернути себе в науку і відкрити свій невеликий реабілітаційний центр, пов’язаний саме з військовою травмою», — ділиться планами Юлія.

2014-го молода й активна дівчина-науковець мала їхати в Луганськ, знайомитися з рідними свого хлопця, але почалася війна...

«Мій хлопець був із Луганська. Він пішов воювати з перших днів. У нього була чітка позиція. Він хотів повернути свій дім, який у нього забрали. У мене вдома лежать ключі від цього будинку в Луганську. І я дуже сподіваюся, що все ж таки коли-небудь туди поїду», — наголошує дівчина.

40 ЛИСТІВ

До Гааги Валерія Бурлакова приїхала із сином. Її книга «Життя P.S.» змусить плакати не одну жінку, і, я переконана, що й багатьох чоловіків. Вона розповідає про любов до чоловіка, якого у неї також забрала війна.

Спочатку журналістку Валерію Бурлакову не брали до батальйонів. Тож її війна розпочалася 2014 року як військового кореспондента, а вже згодом — як жінки-бійця. Одного разу вона приїхала в Піски, побачивши, що там не вистачає людей, — переконала, що зможе. І змогла.

«Я поїхала до Києва, звільнилася і повернулася на фронт. Так із грудня 2014 року я була в добровольчому підрозділі», — каже Бурлакова.

Згодом вона підписала контракт і таким чином потрапила до 93-ї бригади. Це була шахта «Бутівка».

«Ми прийшли туди великою групою добровольців. Це були мої друзі, мій коханий чоловік. Він загинув на Бутівці», — розповідає бійчиня.

У той самий день, коли втратила коханого, Валерія почала писати книгу. Вона хотіла усамітнитися від людей, і, взявши до рук мобільний, просто почала писати. Це був перший лист.

«З того часу я фактично щодня писала йому листи. З цього і складається книга. Про те, яка ситуація на фронті, про те, що я відчуваю, про те, як взагалі переживати втрату, що я думаю про війну. Я мала встановити для себе якусь межу, бо інакше я б, напевно, і досі писала б листи людині, якої немає. Тому я вирішила, що це буде 40 днів. І 40 листів відповідно», — каже Валерія.

Після Бутівки були Світлодарська дуга — і нові втрати.

«Там загинув оперний співак Василь Сліпак, там загинув Влад Казарін», — каже Валерія.

Вона пройшла Піски, шахту «Бутівку», Світлодарську дугу, потім була під Маріуполем. І 2017 року Валерія Бурлакова повернулася з фронту. З війни її, як і Андріану, забрав син. Тимуру — рік і три місяці. Він, як справжній син жінки-воїна, мужньо витримує всі мамині зустрічі, презентації, пресконференції, бо розуміє: історію його мами мають почути в Нідерландах. Валерія Бурлакова була командиром мінометного розрахунку. Управлятися з мінометом її вчив друг. Жінка каже: військову техніку опановували навіть просто з відеоуроків в інтернеті.

«Із АГС ми скачали з інтернету інструкцію і сиділи втрьох, думали — як це працює в 2014-му. Наприклад, людина, яку я дуже поважаю, Лермонтов, він був командиром у гранатометників. Вони просто скачали настанови якоїсь там зарубіжної організації й по них вчилися. Хоча там була мова не зрозуміла, але видно — що людина робить», — каже Бурлакова.

За її словами, люди ніколи не повертаються з війни такими, як були раніше.

«Змінилося абсолютно все, моє ставлення до життя передусім. Я раніше веселішою була. Це дуже важко сформулювати, але війна змінює все. Ти можеш примружувати очі й собі у голові намагатися уявити, що поруч із тобою Василь Сліпак, „Морячок“ — люди, яких немає», — пояснює Валерія.

Зараз вона повернулася у журналістику. В планах — написати книгу про тих, кого забрала війна. 30 історій людей, яких вона знала особисто. Щоб про них розповіли батьки, кохані, друзі, побратими.

«Коли Толік уже загинув, я спілкувалася з його батьками, з друзями. І я зрозуміла, що дізнаюся про людину з абсолютно різних боків. І на якусь мить вона видається мені знову живою. Бо це якісь історії, які я раніше не знала, якісь риси характеру», — ділиться Валерія.

З МОСКВИ — НА МАЙДАН

Наступна розповідь із Гааги — про ще одного з учасників проекту «Ambassador — українська ветеранська дипломатія».

Коли в Україні почався Майдан, Олексій Барановський був на заробітках у Москві. На тамтешньому телебаченні він бачив наче паралельну реальність, у яку не міг повірити. Тож вирішив подивитися на власні очі — що відбувається в Україні насправді. Чоловік поїхав у відпустку додому в Україну, і вже не повернувся на роботу до Росії. Олексій, як і всі його друзі, вийшов за свою свободу на Майдан, а потім пішов на війну.

«Багато моїх друзів були учасниками Майдану на той час. Я прогулявся Майданом, побачив це все на власні очі. Зрозумів, що все не так, як мені розказували на російському телебаченні. І коли почалася гостра фаза на Грушевського, я не зміг стояти осторонь», — згадує Олексій.

Його батько — українець, мати — росіянка, яка майже все життя прожила у Кам’янці-Подільському. Вона намагалася пояснити родичам у Росії — як є насправді. Кілька років тому його матір померла. Олексій з російськими родичами не спілкується, для них він фактично став ворогом. Каже, у його історії про війну без жінки не обійшлося.

«Подруга дитинства, також активістка Майдану, вирішила, що піде добровольцем на війну. Я перебував у Кам’янці-Подільському, коли вона подзвонила і сказала, що для неї вже питання вирішено. Вона домовилася із людьми з добровольчого батальйону „Айдар“, вони її направили на курси з пілотування квадрокоптера, і їй потрібен напарник», — розповідає чоловік. Олексію дівчина дала на роздуми 15 хвилин, він погодився майже одразу. Як справжній друг, переживав і просто не міг дозволити їй ризикувати на фронті самій.

Разом вони пройшли курси з пілотування квадрокоптера, опанували тактичну медицину, військову підготовку, вперше взяли до рук зброю.

1 вересня 2014 року вони прибули на Луганщину. Олексій одразу себе налаштував, що на фронті треба буде діяти рішуче. Каже, після перегляду мотивуючих фільмів про війну ще юнаком — навіть мріяв опинитися в гарячій точці.

«Я тоді ніколи не думав, що ця гаряча точка буде у моїй державі», — наголошує він.

Згадуючи перший обстріл, перший бій, визнає: був трохи розгублений, але досить швидко опанував себе.

«Я одразу налаштував себе: російською — „я их не одушевлял“. Це не чийсь чоловік, не чийсь син чи батько. Це супротивник, військова бойова одиниця, яку треба ліквідувати, або вона ліквідує тебе», — пояснює військовий.

Після батальйону «Айдар» Олексій, не чекаючи повістки, пішов до військкомату. Так він потрапив до 92-ї бригади, де прослужив понад два роки. За цей час він був у Щасті, Мар’їнці, Красногорівці.

«Війна — це не тільки смерть, це ще таке життя», — зазначив Олексій. І наголосив, що саме війна подарувала йому нових гарних друзів. Він пізнав дух бойового побратимства.

«Ми стали рідними, як брати», — пояснив Олексій. На війні він навчився відеозйомці з квадрокоптером. В Айдарі займався аеророзвідкою. Запускав дрон, щоб побачити ворожі позиції, пересування. Так народилася його любов до відео. Зараз він вчиться фільмувати на квадрокоптер професійно. Знімав Київ, рідний Кам’янець і навіть рекламу для товариша.

Свої історії та про пережите на війні Олексій разом із дівчатами розповів у Гаазі після показу фільму «Невидимий батальйон», який демонстрували два дні поспіль. Українці, нідерландці та іноземні гості розпитували про війну, як вони почуваються у мирному житті, що сниться і чи взагалі виходить спати.

Посол України у Нідерландах Всеволод Ченцов також ставив багато запитань. Цікавився, чи є труднощі, які плани на майбутнє. Після другого перегляду фільму — на згадку про Нідерланди вручив подарунки. У відповідь також отримав подарунок — книжку Валерії Бурлакової. Аташе з питань оборони при ПУ у Королівстві Нідерланди полковник Володимир Денисов зазначив, що такі фільми на основі реальних історій, особливо у рамках проекту «Ambassador — українська ветеранська дипломатія», доносять до нідерландської аудиторії та представників чисельних міжнародних організацій правду про неоголошену війни на сході України та про внесок українських жінок-військовослужбовців у боротьбу з російською агресією. І, судячи з повних залів упродовж цих двох днів та реакції глядачів, усе вдалося.

Ірина Драбок, Гаага
Фото
Софії Шовікової


03 січня 2020, 11:34 | ID: 55007 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 321 //