Орден «За мужність» старший сержант Наталія Дугарь отримала однією із перших серед жінок-медиків

31 липня 2018, 12:02 | ID: 42486

Червень 2018-го. Перший день фіналу всеармійського конкурсу «Берегиня в погонах», дівчата представляють себе. Яскраві слайд-шоу, відеоролики, віршовані розповіді про свою службу… І хоч красуні демонстрували вищий клас, після двох годин виступів глядачі втомились і почали потроху нудьгувати. Аж поки на сцену не вийшла Наталія Дугарь. Її промова була короткою і щирою, та, здається, до слів ніхто особливо й не прислухався. Чи то вплинув орден «За мужність», що красувався на грудях жінки в пікселі, чи то шушукання між глядачами, що ця медсестра прикрила собою солдата від снайпера, але зал встав і вибухнув гучними оплесками

Найзавзятіше плескав хлопчина з паличкою. Чотири роки тому він пообіцяв своїй рятівниці, що ходитиме, і ось прийшов її підтримати. «Пам’ятаєш мене? Якби не ти…» — підійшов він до медсестри. Наталя чесно зізналась, що надавала допомогу сотням поранених, тож ніяк не може всіх пригадати, але пообіцяла обов’язково зустрітися за кавою. А ще додала, що конкурси — це, звісно, чудово, але саме такі зустрічі є найбажанішою перемогою і найкращим підтвердженням того, що всі безсонні ночі, втома й переживання не були даремними.

Пізніше, під час спілкування із Наталкою у місцевому кафе, мені, так само як і присутнім в залі, не раз хотілось аплодувати співбесідниці. І хоч медсестра скромно мовчить про свої подвиги, сотні врятованих життів говорять самі за себе. Свій орден «За мужність» дівчина отримала ще в 2014-му, однією з перших жінок-медиків. Та каже, що за останні чотири роки значно ціннішими стали дрібнички, до яких прив’язалась на Сході України.

— Це дешевий хрестик, подарований рідною людиною, маленька лялька-українка, яку привезла із Донецького аеропорту. Тоді ми вивозили поранених «кіборгів», а нашу стареньку машину прицільно обстрілювали. Їдемо, кулі цокотять, а я молюсь і притискаю до себе ляльку. Тепер здається, що поки ці речі при мені — все буде добре. Якась із них мене безперечно врятує…

 

Те, що довелось пережити дівчині у перші місяці війни, мабуть, було найважчим у її професійній кар’єрі. Одне з перших бойових хрещень — порятунок поранених на блокпосту неподалік Добропілля в травні 2014-го.

— Ці перші тяжкопоранені й загиблі були найважчими, бо неочікуваними, адже ніхто ще до кінця не вірив у те, що відбувається. Пам’ятаю хлопчика, якого вже немає, як він тримав у руках зовсім старенький мобільний телефон… У нього був день народження, і за півгодини до того, як він помер, йому зателефонувала мама… Він їй сказав, що в нього все гаразд, сипав жартами. Але через якихось півгодини його не стало… Це нестерпні спогади. Також пригадую молодого хлопця з пораненням голови і шиї. Він втратив критично багато крові. Ми негайно поставили йому крапельницю прямо на полі бою, аби ввести кровозамінник. Водій тримав флакони, а я під’єднувала систему. І раптом в пораненого настала клінічна смерть! Треба терміново приймати рішення! Довелось ризикувати: зробила прямий укол адреналіну в серце. За мить хворий прийшов до тями.

Поки Наталія з колегами рятували поранених, бій почався з новою силою. І вони опинились у самому епіцентрі. Полювали чотири снайпери: цього разу ще й на медиків. Останні продовжували працювати під кулями. Не кидати ж поранених на полі бою! Питання виживе боєць чи ні вирішують лічені хвилини.

— Викликали вертоліт, а той усе не з’являвся. Поранені чекати не могли, тому прийняли рішення вивезти найважчих на санітарній машині. Потім повернулися за рештою. Евакуювати, на щастя, вдалося всіх. І, дякуючи Богові, самі залишилися живими. Бій тривав чотири години. Тоді я вперше відчула себе  дорослою, адже рятувати доводилось зовсім юних хлопчаків. Деяким ледь за двадцять, а в очах — ніякого страху перед смертю і думки лише про те, щоб якомога швидше знову повернутись на фронт. Це бажання у них перемагало біль тяжких поранень.

Коли медиків перекинули в район Пісків та Тоненького, Наталка почала рятувати ще й захисників ДАПу. У бійців, яких нині називають «кіборгами», зазвичай були складні поранення й бойові травми. Та більшість із них від евакуації та госпіталізації відмовлялись. І медикам часто доводилось проводити маніпуляції прямо на території аеропорту. Щодня через руки Наталії проходили десятки поранених.

— Як правило, військові вночі «пробивали» нам коридор. Ми діставалися до ДАПу під прикриттям нашої розвідки і снайперів. Та часто і прикриття не рятувало. Через кілька поїздок машина перетворилася на «друшляк». У найважчі моменти завжди згадувала свою бабусю. Вона під час Другої світової війни також була на фронті, дійшла до самого Берліна, була неодноразово нагороджена за відвагу та героїзм, і це у 18 років, пізніше стала офіцером.

Навантаження на фронті для тендітної Наталії було колосальним. Робочий день починався о п’ятій-шостій ранку і закінчувався пізно вночі, а то і на світанку. Медик могла не спати по кілька діб, а у рідкісні вільні хвилини збирала польові квіти. Каже, саме пахощі букетів допомагали відновити сили, хоч таке хобі дуже не подобалось командиру.

P.S. А вдома на мужню красуню, нинішню віце-міс конкурсу «Берегиня в погонах-2018» чекає маленький захисник. Щоправда, замість мультиків він уже давно дивиться в основному репортажі з району бойових бій. А раптом маму побачить!