Медсестра Оксана Галушко: «Хлопці відмовлялися проходити лазеротерапію, бо червоний промінчик нагадував їм приціл снайпера»

Армія Inform

Старшина Галушко втілила в життя мрію батька — стала медиком. А ще вона, як і її дідусь під час Другої світової, коли прийшов час, без вагань вирушила на захист рідної землі.

На військовій службі Оксана Галушко — із 2004 року, вона — старша медична сестра фізіотерапевтичної клініки Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. У клініці все облаштовано так, аби хворі почувалися як вдома: два акваріуми, безліч квітів у коридорі, на стінах — картини, вишиті власноруч персоналом клініки, й дитячі малюнки. А головне — пацієнтів тут зустрічають завжди привітні дівчата, медичні й молодші медсестри.

. — У нас у відділенні завжди панував затишок. Проте у 2014-му, коли стали надходити перші поранені, це ніби вийшло на новий рівень, — ділиться з читачами АрміяInform Оксана Галушко. — Із нас майже ніхто доти не мав досвіду спілкування із пораненими, особливо з важкими. Тож училися вгадувати почуття і потреби пацієнтів буквально на ходу. Уявіть: приходить боєць прийняти ванну і не може зняти форму, й ми не знаємо, що з ним таке і чому він закляк. А він настільки психологічно «стиснутий», що довелося ледь не впрошувати його роздягнутися. Дехто не міг зняти одяг через фізичні вади і соромився звертатися по допомогу. А це ж — здорові молоді чоловіки, яким неймовірно важко демонструвати слабкість. Багато хлопців відмовлялися проходити лазеротерапію, бо червоний промінчик нагадував їм приціл снайпера. Доводилося до кожного дослухатися, вмовляти, а й інколи опікуватися ними, наче дітьми.

У 2016-му Оксана Галушко вирушила на передову, у 59-й мобільний госпіталь, де була медсестрою у приймально-сортувальному відділенні.

— Робота ця для мене — знайома, адже до війни постійно виїжджала на навчання з розгортання нашого мобільного шпиталю. Тому і на Сході було неважко, бо знала, що, в якому порядку і коли робити. До речі, це нас відрізняло від цивільних медсестер, які прийшли за мобілізацією.

Медичні сестри приймального відділення першими зустрічали поранених. Чимало з них — у шоковому стані. І розпитати, що в них болить, якимось чином заспокоїти — це теж майстерність. Окрім того, до медсестричок, які чергували добу, багато пацієнтів, що вже лікувалися, приходили просто виговоритися.

— Часто пригощала хлопців кавою зі спеціями, яку мені чоловік надсилав із дому. Багато розмовляли. Пам’ятаю мобілізованого вчителя з Вінниччини, який скаржився, що коли приїжджав у відпустку, ніяк не міг призвичаїтися до мирного життя. Заспокоювала його, намагалася закцентувати на родині, на тому, що він по поверненню багато чого зможе навчити своїх учнів. Натомість хлопці теж прагнули зробити щось приємне: то полуницю привозили, то якусь чашечку в подарунок на пам’ять.

Звісно, із багатьма підопічними Оксана Галушко втратила зв’язок. Хоча і намагається слідкувати за ними хоча б у соцмережах. Проте дехто залишився в житті назавжди.

— Маю гарного друга на все життя — Олександра Сарабуна. Він у ВМКЦ проходив реабілітацію після полону й поранення. Розговорилися якось на спільну тему: він із Могилева-Подільського, а я там училася в медучилищі. Пізніше він розповів, як йому відірвало ногу, як потрапив у полон, як бойовики його практично викинули Червоному Хресту, бо думали, що доведеться ховати. Потім отримав протез і став інструктором. А якось чую: «Привіт, нарешті тебе знайшов, уявляєш, а мене контузило». Олександр знову приїхав до нас на реабілітацію. Це так приємно бачити, як хлопці після важких поранень знаходять свою долю, у них народжуються діти. І багато з тих, хто тут лікувався, приїжджають сказати «Дякую!»