Медик Леся Дрозд: «За дві доби на Світлодарській дузі сил не залишалось. Але виходу не було»

13 січня 2017, 17:14 | ID: 27455

Медик Леся Дрозд вважає, що її спину прикривали янголи. Навіть після двох контузій на Світлодарській дузі вона продовжувала рятувати життя поранених.

Світлодарська дуга. Ранок 18 грудня. Сонна й втомлена медик Леся Дрозд розмовляє з командиром роти «Шайтаном». Той жартує, обіцяє зайти пізніше, спокійно попити чаю. Поки що не час. Ситуація напружується кожної хвилини, чути вибухи. Надію на відносно спокійний для медиків день швидко розвіює рація: «Трьохсоті!».

Леся миттєво застрибує в «мотолигу». Їхати доводиться під рясним ворожим вогнем. Незважаючи на звуки мінометного обстрілу, МТ-ЛБ вперто мчить уперед розбитими дорогами Світлодарської дуги. Раптом у броню влучає. Іще одне влучання, ще. Загалом шість разів. Леся відчуває: болить голова, дзвенить у вухах, одразу ставить собі діагноз — контузія, перехрещується. Страшно, але що вдієш... Там побратими, якщо не вивезти їх зараз, не виживуть. Під «феєрверки» доїхали, забрали поранених і повернулись. А тим часом команда «До бою!» звучить дедалі частіше, і медики знову й знову рушають на порятунок поранених. Леся зазнає ще однієї контузії, її негайно відправляють до Бахмута, радять лягати на лікування. Та про що мова? Жінка затосовує знеболювальне й тікає назад на позиції. «Коли вже закінчиться цей пекельний день?» — устигає вона подумати, та знову спрацьовує рація: «Шайтан» — «двохсотий». Снайпер зняв...«

Тоді Леся ще не знала, що пекло триватиме не один день, що вона не відпочиватиме більше трьох діб.

— Я мріяла просто сісти на годинку й подрімати, — ділиться молодший сержант Леся Дрозд. — Але тільки-но ми робили собі чай або закутувалися в ковдри, щоб зігрітися, лунав черговий виклик. І так цілодобово. Очі нестерпно пекли. Тільки чуєш: «трьохсотий» і мчиш із думкою: «Хто? Хто цього разу? Тільки б устигнути доїхати. Якщо витягнемо живим, то зробимо все можливе й неможливе, аби врятувати. Тільки б устигнути...»

На запитання про те, звідки брала силу, жінка чесно відповідає, що вже за дві доби в режимі «нон-стоп» сили не залишилось, ні фізичної, ні моральної. Але виходу не було.

— Конкретні цифри я назвати не можу, проте разом із нашими санінструкторами ми витягли всіх «трьохсотих» і «двохсотих», де була хоч найменша можливість це зробити. Усі поранені вижили, і це особливо тішить. Дуже важко витягати з поля бою своїх друзів. Та й показати, що тобі їх шкода, не можна, медик не має права на жалість. Але найважче, коли твої друзі гинуть. Іще вдень 21 грудня я спілкувалася з «Каплею», він пригощав шоколадкою, жартував, сварив, чому без шапки, а ввечері вивозила його тіло з поля бою...

Леся запевняє, що навіть в екстрених випадках до кожного пацієнта потрібен свій підхід: поспілкуватися, пожартувати, відволікти увагу від болю...

— Є хлопці, які категорично відмовляються від знеболювального, — пояснює жінка. — Кажуть, що терпітимуть біль і що не треба їм жодних уколів. Доводиться щось розпитувати, історії розповідати, а тим часом колоти. Зазвичай у такій ситуації пацієнт посердиться й заспокоюється. Головне не подавати виду, що тобі страшно, боляче, не плакати, а спілкуватися з пораненими з усмішкою. Вони насправді дуже вразливі. Можуть і послати чимдалі, але я не ображаюсь. Кажу, що піду, але спочатку нехай поранений розповість, чи має він сім’ю, звідки родом... Потім минає кілька днів, і бійці телефонують, дякують за врятоване життя, розповідають, що їм уже краще.

26 грудня за декілька метрів від Лесі розірвалась міна. Як її не зрешетило осколками, жінка не розуміє. Каже, у неї багато янголів, які тепер прикривають спину. Та залишити третю контузію без уваги вже не вдалося...

— Весь удар прийняв на себе автомобіль, скло посипалося... Мене й санінструктора тільки дуже оглушило. Хлопці на передовій відпустили на «лікарняний». Кажуть: «Нам слабих і глухих не треба. Підлікуйся та приїжджай». Тепер перебуваю в Харківському госпіталі, потім буде евакуація у Вінницю або Дніпро. Звісно, хвилююся за хлопців, постійно на зв’язку з ними, медиків тепер не вистачає.