Історія медика з передової Ірини Кінаш

Ірина Кінаш військовослужбовець ЗС України. Їй лише 23, три з яких вона бойовий медик — на передовій. З вересня 2018 сержант Ірина Кінаш виконувала завдання за призначенням на хуторі Вільний, який був і залишається однією з найгарячіших точок на лінії розмежування на Луганщині.

—  У перші дні після того, як ми зайшли на позиції, було відносно спокійно, — говорить Ірина. — Допомагала хлопцям укріплюватися, копала разом із ними окопи. Та за лічені дні стало не до того — ворог у прямому сенсі казився від того, що втратив території, і намагався нас звідти вибити всіма силами і засобами.

Пам’ятаю, у нас перший поранений, куля застрягла в кістці ноги, я біжу на спостережник, чую крики хлопців і відчуваю, як біля вуха свистить куля... Було по-різному: то обстрілюють, як по графіку, то бій триває мало не цілодобово, — розповідає Ірина, і пригадує, як дивом уціліла в душі, який «прошило» осколками при розриві міни.

Побратими, як могли, оберігали свого медика — єдину дівчину в підрозділі, яка була з ними на позиціях. Коли бої стали особливо жорстокими, мали намір відправити її подалі від лінії зіткнення та Ірина відмовилася.

—  Розуміла: звідти, куди мене хотіли відправити, на Вільний я би добігти не встигла, — пояснює дівчина. — А для чого потрібен бойовий медик, якщо його немає поряд із бійцями в потрібний момент?

Крім того, побратими вважали Ірину таким собі талісманом: як тільки вона виїжджала з позицій, щось траплялося — то міна потрапила в дім, у якому жили, то протитанковою керованою ракетою розбили той, в який мали намір переселитися.

—   Хлопці жартували, що коли я вдома, нічого не трапляється, усміхається дівчина. — Та й я за їхніми спинами почувалася безпечно, наскільки можна почуватися в безпеці за кілька сотень метрів від ворога. Тому думки про те, аби залишити хлопців, навіть не виникало. Як можна залишити тих, хто тобі довіряє і покладається на тебе? Пам’ятаю, як надавала допомогу при наскрізному кульовому пораненні ноги: накладаю турнікет, бинтую ногу, роблю відповідну ін’єкцію, поранений крутиться, стогне, врешті піднімає голову подивитися, хто біля нього, кажу «Це я!». Після цього одразу заспокоївся, дав зробити все необхідне і навіть допомагав.

Найтяжче, зізнається бойовий медик, коли є загиблий. Пригадує, того фатального дня знала, що наші зв’язківці пішли працювати. Тож коли почула постріл і крик, кинулася на місце.

—   Коли Максима витягнули, він був увесь в крові — куля, увійшовши в тіло, спричинила сильну кровотечу. Зробила все, що можна було, викликали машину, аби його евакуювати: тривав бій і ситуація з кожною секундою загострювалася. Ворог відкрив вогонь по медичній машині, ми впали на землю біля нього, дивлюся на Максима, і розумію, що стан критичний... Говорю з ним: «Слухай мене, слухай, все буде добре!».

Минув час. Ірина і її побратими на мирній території та раз у раз повертаються думками в спогадах, і в розмовах на хутір Вільний. Попри завантаженість на службі, сержант Кінаш знаходить час, аби зателефонувати чи написати тим, кого витягувала з поля бою, хто ще лікується в шпиталі чи проходить реабілітацію, запитати, як справи, підтримати, сказати «чекаємо в строю!».

А ще дівчина, медик за освітою, вступила до вищого навчального закладу, аби будувати військову кар’єру, адже планує продовжувати служити і, зізнається, жодного разу за три роки, попри те, що довелося пережити, не пошкодувала про своє рішення йти служити в Збройні Сили України.

—   Найбільше мрію про те, аби закінчилася війна! Всім бажаю миру та щастя. А своїм хлопцям — залишатися такими, як вони є! Разом переможемо!