Десантниці завершують виконувати щорічну програму стрибків із парашутом

Створюючи цей знаний вираз про непереможність українських жінок, Герой України письменник Павло Загребельний, мабуть, і не підозрював, наскільки наша сучасність підтвердить його правоту. Анексія Криму та війна на Сході країни привели до лав вітчизняного війська небувалу раніше кількість жінок-патріоток. За офіційними даними, більше як 25 тис. із них сьогодні є військовослужбовцями, певна кількість з яких обіймають посади, що напряму впливають на боєздатність ЗСУ. А понад 6 тис. уже взяли безпосередню участь у бойових діях — також і на посадах командирів бойових машин, кулеметників, розвідників і снайперів.

Міф про слабку стать мало не щодня спростовують і наші десантниці, яких у ДШВ більше як тисяча...

У десанті існує неписане правило: той, хто не стрибає з парашутом, служити тут не має аніякого морального права. Так званим відмовникам, тобто, тим, хто не зважився пірнути в небесну безодню, пропонують спробувати себе в іншому виді Збройних Сил. І хоча нині серед охочих служити контрактниками в ДШВ такі випадки — то велика рідкість, слід зазначити, що серед жінок із початку війни їх узагалі немає.

Першою моєю співрозмовницею під час планових тренувальних стрибків на аеродромі виявилася досвідчена парашутистка, справжній ветеран неба старший солдат Наталка Шитікова, яка служить у десанті з 2003-го й має за плечима більше як тисячу стрибків. Сьогодні вона виконує обов’язки помічника випускаючого. Тобто безпосередньо відповідає за правильні дії особового складу в повітряному судні, надійне зачеплення карабінів фалів витяжних куполів парашутів за спеціальні судові троси та правильне відділення людей від борту вертольота. Інакше кажучи — за людські життя.

— Моє близьке знайомство з небом відбулося в 14 років. — Поки є час, розповідає Наталка. — Батько служив на аеродромі, і я ще дівчам постійно спостерігала за літаками в небі та парашутистами. З десяти років я, окрім стрибка з парашутом, ні про що інше вже не мріяла. Тато допоміг пройти офіційне навчання, і я нарешті це зробила. То було неперевершено! Гул та вібрація літака, стрибок — і неймовірна тиша. Перед очима — безкрайній горизонт, а внизу все таке маленьке, іграшкове. Відтоді парашутний спорт став чи не головним сенсом мого життя, а слідами батька я ще пішла у військо, вибравши службу у 25-й повітряно-десантній бригаді. Тоді я навіть і гадки не мала, що станеться ця війна та що моя рідна бригада не вилазитиме з боїв на найгарячіших напрямках фронту... До речі, он там уже шикуються наші парашутистки-початківці для заходу на борти.

Підходжу до жінок, які вже надягнули парашути й готуються ступити перший у своєму житті крок у синє безмежжя. Відрекомендовуюсь і знайомлюся. Дівчата, ледве стримуючи хвилювання перед незвіданим ризиком, спілкуються охоче. А я радо вислуховую їхні короткі в таких умовах історії.

Молодший сержант Яна Дугарь. Тендітна медична сестра одного з парашутно-десантних батальйонів 25-ї бригади. На її рахунку сотні врятованих бійців, за що її нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнаками й медалями. Утім, хоча на війні на Сході України вона з 2014-го, здійснити стрибок їй випала нагода тільки тепер.

— Війна не може нормальну людину залишати байдужою, особливо медичних працівників, — якось зовсім не по-дівочому, з металом у голосі, відповідає на мої запитання молодший сержант. — Бо ми давали клятву рятувати людей, а це для нас не менше, аніж військова присяга. Моя участь у війні розпочалася в 66-му мобільному шпиталі. Тоді ми потоками приймали поранених, контужених, тіла вбитих бійців. Іноді здавалося, що те пекло не закінчиться ніколи. Медики шпиталю буквально валилися з ніг. Пізніше, коли почалися запеклі бої за передмістя та промзону Авдіївки, мене разом з іншими медсестрами й лікарями відрядили туди в групу підсилення. Довелося працювати вже на першій лінії, під кулями, мінами й снарядами. Було дуже страшно, але відповідальність за життя поранених миттєво перемагала будь-які страхи.

Признаюся, саме там мене вразив неймовірний дух єдності, братерства серед десантників, якими ми опікувалися. Тому я нині служу тут і зараз стрибатиму з парашутом, бо хочу дивитися в очі нашим чоловікам як рівна рівним у всьому...

Із молодшим лейтенантом Іриною Галушкіною погомоніти вдається вже на майданчику для приземлення парашутистів, куди я хутко рушаю, щоб зустріти дівчат і довідатися про їхні враження. Укотре з насолодою спостерігаючи за неймовірною красою, коли безмежна блакить розквітає спалахами білого шовку, зрештою знаходжу Іру.

— Після закінчення Військової академії в Одесі під час розподілу я попросилася в «двадцятьп’ятку», — каже вона, складаючи в парашутну сумку куполи. — Мій батько — офіцер-десантник, і я завжди захоплювалася його розповідями про десантуру, тому переді мною не стояв вибір між родами військ. Свою майбутню кар’єру також бачу тільки в десанті. А зараз, вибачте, мені треба бігти готуватися до другого стрибка.

З Ірою рушає й старший солдат Галина Стельмах, яка, зупинившись на хвильку, промовила: «До війни моє життя склалося так, що я була змушена залишити службу. Та коли нас почали роздирати на шматки, удома не всиділа. Повернулася в армію, попросилась у ДШВ, знову стала солдатом. Прорахувалися воріженьки! Якщо треба буде, сюди прийдуть уже не десятки тисяч — сотні тисяч.

Отакі вони, жінки, які сьогодні вперше підкорили небо.

Тетяна Заріцька, «Народна армія»


19 вересня 2018, 16:47 | ID: 43661 |

ОСТАННІ НОВИНИ


Переглядів: 706 //