«Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка»

09 серпня 2019, 11:28 | ID: 51606
«Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка» «Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка» «Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка» «Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка» «Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка» «Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка» «Мого татка, танкіста, вибухом зажбурило аж на нічне небо. І тепер він там — найяскравіша зірочка»

Як і багатьох вдів полеглих вояків, її, приміром, не раз ганебно виставляли із маршруток. «Викинь це липове посвідчення й вимітайся звідси разом зі своїм виводком!» — навіть отаке почула одного разу Тетяна від дебелого водія автобуса. «Виводок» — це дві доці, Софійка та Алінка, яким на день загибелі батька виповнилось, відповідно, п`ять і два рочки.

Із демобілізацією перших хвиль фронтовиків хамовите водійське й чиновниче кодло принишкло. Не без труднощів, але отримала Тетяна від держави житло, пенсію, належні компенсації та пільги. Втім, усі п`ять років без чоловіка найбільш потерпала не від побутової скрути. Окрім туги за коханим, її гнітило повне незнання того, як воював і гинув її Андрій...

Біля Зали Пам`яті Міністерства оборони України лунають дзвони і салюти на честь полеглих фронтовиків. Діти приголомшено затуляють рученятами вуха, а вдови не стримують ридань.

— Про Андрія з бригади мені лише й повідали, що під Червоним Яром на Луганщині його танк наїхав на міну. Детонував боєзапас, і чоловіка викинуло з башти назовні. Деякий час його серце начебто ще билося, та за лічені хвилини він пішов, — вимовляє пізніше Тетяна. — А так пече дізнатися більше! Він був воїном за покликанням. І якось не хочеться вірити в банальність обставин його розставання із життям...

Так, пані Тетяно. І в обставинах загибелі Андрія та двох інших членів екіпажу його танка Т-64 БМ «Булат» із бортовим номером 681, і в подіях, які цьому передували, справді не було анічого пересічного. Навпаки! Сержант Андрій Мансуров, капітан Андрій Плохой на позивний «Копчений» і старший солдат Сергій Нагорний у серії запеклих боїв укрили себе серед побратимів некнижною славою. На жаль, подробиці тих днів стають відомими загалу тільки нині.

«Копчені» палили ворожу бронетехніку, як сірники

На війні добре відомо, що в бою екіпаж танка зазвичай гине воєдино. Тому, напевно, всю команду 681-го «Булата» за позивним капітана Плогого охрестили «Копченими». Називали їх так майже в усіх підрозділах 80-ї десантної та 128-ї гірсько-піхотної бригад, батальйону «Айдар», які в липні проривались до оточених на Луганському летовищі побратимів. «Копчені» йшли в авангарді передового рейдового загону під командуванням тоді полковника, а нині генерал-майора Героя України Андрія Ковальчука.

Після прориву в аеропорт перед його захисниками постало завдання розширити і утримати коридор до появи головних сил для постачання підкріплень, боєзапасу та провіанту. «Копчених» у складі танкової роти перекинули на виконання цього завдання до нечисленного загону десантників та «айдарівців». Під Георгіївкою українці зіткнулися із кадровими російськими підрозділами, роздовбавши їх у пух і прах. Зокрема 681-й запалював ворожу бронетехніку з одного пострілу...

Найдокладніше про участь «Копчених» у боях під Георгіївкою розповів офіцер-десантник 80-ї бригади Вадим Сухаревський на позивний «Борсук».

Його зведений загін діяв, виходячи із заплутаної тактичної обстановки та негустих власних сил. В`їзд у містечко прикривали два танки, два бронетранспортери і лише семеро десантників. Командир загону «айдарівців» із позивним «Зола» зайняв панівну висоту й укріпив на ній групу із зеніткою. Центр населеного пункту тримали близько півсотні «айдарівців» з відділенням десантників та чотири танки 1-ї танкової бригади. Інші десантники контролювали дорогу в аеропорт.

Одним махом переломити хід бою

21-го липня противник одночасно з трьох напрямків розпочав штурм містечка за підтримки танків і артилерії. Наших танкістів «Борсук» одразу кинув зупиняти ворожі бронегрупи. В одного з наших «Булатів» у перші ж хвилини під броню влучив снаряд. Екіпаж, слава Богу, вцілів та пересів на інші панцирники. Танкова баталія закінчилися досить швидко, адже по бойовиках запрацювали наші артилеристи.

Проте ворог увів у бій серйозні підкріплення, і українці почали швидко втрачати контроль над подіями. «Борсук» вимушено зняв бронетехніку із висот та кинув її у центр Георгіївки, де нашим хлопцям доводилося надто гаряче. Резервів у нього не залишалося, ворог сунув вперед. І тут...

— Бачу, як до посадки, де нам у фланг заходило до роти бойовиків, мчить танк «Копченого», — оповідає Вадим. — Його раптова поява на зручній для ведення вогню прямою наводкою позиції стала для штурмуючих катастрофою. «Копчений» там відпрацював, як у тирі. Він підбив танк, БМП порвав, спалив кілька «КамАЗів» із піхотою. Відпрацював шикарно, я навіть не берусь підрахувати, скільки живої сили він там «прикопав».

Узагалі внесок 681-го в ту нашу перемогу важко переоцінити. «Копчений» допоміг зняти вогневу блокаду однієї з моїх груп поблизу школи. Потім приїхав до мене у центр, знищив на мотлох дві вогневі точки в будинках, після цього ми перейшли в атаку...

А знаєте, де татко зараз? На небі. Його туди на війні закинуло вибухом. І він там — найяскравіша зірочка«.

Андрій наче відчував, що з цієї війни не повернеться

Андрій поспішав жити, немов знав: вік йому відміряний короткий. Він розривався між службою і родиною. Але кожен вільний день намагався перетворити для дружини і дочок на свято. Походи в ліс, риболовля, родинні обіди... Доньки ніколи не засинали, доки татусь не поцілує їх на ніч. Квіти дівчатам своїм носив майже щодня, брав на себе будь-яку, навіть «жіночу», роботу вдома. Й тільки після поховання Тетяна взнала, що йти на війну він перед строєм роти визвався із кількома товаришами сам. Хоча міг і не робити цього, бо під його опікою, окрім дочок, були ще й молодший брат та сестра. Проте покликання військового вимагало взятися за зброю. Коли дружина із дочками ридма ридали, проводжаючи його в дорогу, Андрій тільки мовчав...

Після підриву і детонації боєкомплекту серце Андрія билося ще кілька хвилин

Найточнішу інформацію про обставини загибелі екіпажу Андрія вдалося отримати від його товаришів, які досі служать і воюють, та інших учасників штурму села Червоний Яр.

За свідченням заступника командира роти на той час добровольчого батальйону «Айдар» Андрія Омельчука із позивним «Сотник», «Копчені», як завжди, пішли в атаку першими. Маршрут висування підрозділу перед тим начебто перевірили сапери. Однак уже метрів за двісті під 681-м спрацював подвійний фугас. Вибух був настільки потужний, що детонував боєкомплект «Булата». Башту танка зірвало з кріплень корпусу і відкинуло вбік на сімдесят метрів.

А ось слова іншого учасника бою, танкіста Федора Матюші:

— 3 серпня були п`яті роковини загибелі Андрія. Ми з хлопцями на могилі Андрія поминали побратимів і згадували, як це було. Командири вирішили для початку взяти Червоний Яр у танкові кліщі. Ми розділилися: дві машини почали обходити селище зліва, дві — справа. Піхота діяла за своїм тактичним завданням.

Почувши незвичайної сили вибух та сповіщення по радіо про підрив 681-го, мій екіпаж терміново повернули на вихідну позицію. Видовище — жахливе. Понівечене тіло Андрія висадило в повітря разом із баштою. На ньому не згоріли тільки портупея та кобура з пістолетом. Всі були безмірно приголомшені: за всіма законами фізики він мав померти миттєво, його мало б розмазати по броні. Але його серце ще билося кілька хвилин...

P.S. За три тижні до загибелі Андрій Мансуров відзначив своє 25-річчя. Його поховано в селищі Гончарівське, де дислокується його бригада.

8 вересня 2014 року Указом Президента України № 708/2014 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Мансуров Андрій Сергійович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно...

Віктор Шевченко, Інформаційне агентство АрміяInform