Не здатися після страшного поранення морпіху Олексію Бобчинцю допомогла кохана

19 квітня 2017, 11:45 | ID: 29450 | Переглядів: 1102
Не здатися після страшного поранення морпіху Олексію Бобчинцю допомогла кохана Не здатися після страшного поранення морпіху Олексію Бобчинцю допомогла кохана Не здатися після страшного поранення морпіху Олексію Бобчинцю допомогла кохана

Олексій Бобчинець, бойовий командир і справжній чоловік, який після важкого поранення залишився у строю і не зрадив обов`язку. Історія важких випробувань і справжнього кохання під час війни, яку мають знати мільйони.

«Народився я у Славутичі, що у Київській області. Після дев’ятого класу вступив до Чернігівського військового ліцею, а після нього — у військову академію. Мене тягнуло до військової професії ще з дитинства. Мій батько служив у повітрянодесантних військах, і з дитинства мені вклав любов до цього роду військ», — розповідає про себе Олексій.

Олексій потрапив до 137 батальйону морської піхоти, у складі якого вирушив захищати українську землю від російського окупанта на Донбасі.

Перед відправкою на фронт батько Олексія дав синові пораду, щоб завжди оберігав своїх солдат: «Адже солдати роблять з нас офіцерів. Треба захищати і допомагати один одному. Один за всіх і всі за одного».

Побратими Олексія згадують свого командира як справжнього професіонала. Підлеглі говорять, що він завжди приймав правильні рішення, і ніхто не боявся з ним йти у бій. «Він завжди приймав такі рішення, які навіть для командира було важко прийняти. Навіть під час бою він розмірковував швидко. І це допомагало бійцям швидко відреагувати на атаку ворога, щоб вберегтися», — говорить побратим морпіха Сергій Терещук.

А вдома Олексія чекала молода дружина. Інна сама з Донецька і добре пам’ятає жахи війни, коли на Донбас прийшли російські окупанти. І тому відпускати коханого було особливо важко і страшно. «Перед ротацією чоловік намагався підготувати мене, що рано чи пізно він поїде на війну. Я знала, що там чекає на нього», — говорить Інна.

Там, на фронті, Олексій намагався при будь-якій можливості зателефонувати дружині. «Ми спілкувалися часто. Він говорив, що вже трошки залишилося, і він повернеться додому. Дуже сумували один за одним, — говорить Інна. — Я вже рахувала, що більше половини ротації він відбув. Чекала».

Чоловік завжди намагався буди веселим, коли говорив із рідними. І навіть коли у слухавці були вибухи та стрілянина, запевняв нібито то десь далеко, щоб не хвилювати коханих.

«Коли лейтенант Бобчинець заводив нас сюди — в зону АТО, він сказав: „Хлопці, ми всі звідси вийдемо живі“. І всі з цими словами його служили, бачили, що скільки з ним служили, то всі живі, — говорить Сергій Терещук. — У хлопців були, звичайно, невеличкі поранення, та найскладніше — у Олексія».

«У нас був висунутий АГС з позиції, щоб працювати прямою наводкою. Ми пішли перевірити, куди прилітають уламки та цілісність самого АГС. Ми підійшли до нього, роздивилися місце та вже почали повертатися назад. Я зробив три кроки і тут стався вибух... — згадує Олексій. — Я впав на живіт. Намагався встати, та не вдавалося. Розвернувся на спину і побачив, що в мене вже немає ноги. Її відірвало одразу ж вибухом. При собі у мене не було аптечки. Слава богу, позиція була поряд, і бійці одразу ж мені допомогли — наклали джгут та евакуювали».

На ношах пораненого доставили до найближчого пункту збору, куди могла під’їхати машина. І Олексія якомога найшвидше доправили в шпиталь.

Увесь час Бобчинець був при тямі. Дорогою до лікарні у тяжкому стані чоловік по пам’яті називав номери телефонів дружини, щоб їй зателефонували та попередили. «Він навіть намагався зі мною поговорити, коли його везли у реанімацію», — говорить дружина морського піхотинця.

За словами Інни, травма чоловіка — лише тимчасовий період труднощів, з яким їхня родини впорається. Сам морпіх говорить, що втрата ноги не стане перешкодою у його військовій кар’єрі.

«Не уявляю свого життя поза армією. Я обдумав усе і вже говорив із командуванням, щоб залишитися у строю. Буду продовжувати службу в академії, — ділиться своїми планами Олексій. — Хоча спочатку і були сумні думки, що моє життя не буде тепер таким, як раніше. Та потім взяв себе в руки. Адже поряд моя дружина, яка завжди мене підтримує у всіх починаннях. Вона допомогла мені не здатися».

Автор: сержант Олександр Соловій, рядовий Єгор Трошкін



https://goo.gl/DsxIGI