Офіцер «узяв на себе» 19 великих осколків і з десяток дрібних

30 березня 2017, 16:01 | ID: 28849 | Переглядів: 970
Офіцер «узяв на себе» 19 великих осколків і з десяток дрібних

«Щойно наші бійці зайшли на позицію „Алмаз“, як запрацював ворожий міномет. Він ударив лише тричі. Перша ж ворожа міна забрала життя трьох хлопців — капітана Андрія Кизила, молодшого сержанта Володимира Бальченка та солдата Дмитра Аверченка», — пригадує події 29 січня цього року лейтенант Андрій Верхогляд, тоді командир взводу, що тримав оборону в районі Авдіївської промзони.

Йому лише 21 рік, а він уже командир роти. Дід, батько й брат Андрія військові, цим і пояснюється вибір хлопця. Рік тому він закінчив навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У перші ж дні після отримання офіцерського звання потрапив до району бойових дій. Чи це реально? Коли йде війна — так. Тому й поїхав до 72-ї бригади, підрозділи якої билися на Маріупольському напрямку.

— Щоб отримати справжній досвід, я вирішив поступово пройти всіма сходинками військової кар’єри — так, як це й має бути в житті бойового офіцера. Ми з товаришем приїхали до штабу бригади, відрекомендувалися. Все як завжди, з тією лише різницею, що цього ж дня ми виїхали до Волновахи, де на нас уже чекали. А там, після того як нам видали бронежилети й шоломи, — відразу на передову, — пригадує Андрій.

Через півроку офіцера було поранено, тож йому довелося на два місяці залишити підрозділ.

— Граната з СПГ розірвалась за кілька метрів. Я «взяв на себе» 19 великих осколків і з десяток дрібних. Протягом місяця з мене їх витягали військові хірурги. Не зачепило лише ліву руку й ногу. Майже всі осколки дістали, окрім чотирьох, які тепер мої назавжди, — жартує хлопець.

Уже наприкінці січня підрозділ лейтенанта Верхогляда відбивав атаку диверсійно-розвідувальної групи противника неподалік Авдіївки. Тоді по наших бійцях гатила ворожа артилерія. Аби вийти з-під обстрілу та убезпечити бійців, було прийнято рішення просунутися на позицію «Алмаз», де колись знаходився ворожий опорний пункт.

— Вихід з-під обстрілу очолив капітан Андрій Кизило. Спочатку просувалися посадкою, потім окопами покинутого противником ВОПа, від якого йшла майже суцільна траншея до «Алмазу». Щоправда, по центру вона обривалася, тому метрів 100 треба було йти відкритою місцевістю. Ризиковано, але це краще, ніж нарватися в посадці на ворожу розтяжку, — каже Андрій Верхогляд.

Ближче до «Алмазу» бійці розділилися на кілька груп, кожна з яких зосередилася на своєму напрямку. Ще одна група закріпилася в траншеї.

— Пам’ятаю, що перші бліндажі оглянули дуже швидко — там нікого не було. Останній служив ворогу складом для боєприпасів, і в цей час у ньому почав детонувати боєкомплект, — пригадує Андрій. — Ми спочатку навіть подумали, що противник знову розпочав штурм. Саме на цій позиції знаходився ворожий секрет, що складався з кількох осіб. Але вони швиденько повтікали, коли зрозуміли що до чого. По радіо я вийшов на Кизила й доповів, що ВОП під нашим контролем. Капітан у той час керував іншою групою, що знаходилася неподалік. Поки він підходив до нашої позиції, ми надавали першу допомогу пораненим.

Надійшло повідомлення, що ворог готується до штурму. Верхогляд наказав залишатися на місці, закріпитися й допомагати іншій групі відбивати атаку російських окупантів.

— Тим часом Вова Бальченко знайшов довжелезного дрючка й підняв над ВОПом прапор України — якраз навпроти дорожньої розв’язки. Каже: «Нехай дивляться». Щойно ми зайшли на «Алмаз», як запрацював ворожий міномет. Він ударив лише тричі. Перша ж ворожа міна забрала життя трьох хлопців. На пагорбі стояв Андрій Кизило, в траншеї — Вова Бальченко, праворуч від нього — Діма Аверченко. Міна лягла якраз між ними. Друга прилетіла в посадку. Третя — взагалі невідомо куди. І тільки перша лягла туди, куди не треба було...

Розпочався ворожий штурм. Противник наближався траншеями з боку розв’язки. Вогонь був настільки щільним, що ми не могли навіть забрати загиблих.

— Російські окупанти підходили до нас, обстрілювали, ми їм відповідали з усього наявного під руками арсеналу, і вони відходили. Так повторювалося раз за разом. Там була жахлива м’ясорубка. Загиблих ми змогли витягнути лише через три години. І це все — під шаленим обстрілом, — говорить Андрій. — Пізніше розпочали евакуацію хлопців з контузіями, травмами та обмороженнями. Під вечір інтенсивність штурмів значно зменшилася — ворог нарешті зрозумів, що втратив багато людей.

Натомість наших бійців почали дуже точно обстрілювати 152-міліметровим калібром. Судячи з усього — з території дитячого будинку в центрі Ясинуватої. Траншеї на очах рівнялися із землею. А згодом до важкої артилерії долучилися й міномети.

— Уночі не спали, адже ймовірність чергового штурму противником була досить високою, — продовжує Андрій. — У цілковитій темряві було добре видно, як запалахкотіло в небі. Виявилося, що ворог ударив із «Градів». Перший пакет ліг прямо туди, звідки ми очікували на штурм, другий і третій залпи прилетіли вже до нас. А на ранок знову прокинулася САУшка з дитбудинку, по якому вогню в відповідь, звичайно, не буде. Коли в неї закінчувався боєкомплект, на її місце приїжджала інша. І так безперервно протягом кількох годин.

Уранці наших хлопців почали міняти. Бійців виводили групами по кілька осіб: троє виходять — троє заходять. Андрій Верхогляд залишив позицію аж увечері 30 січня. Відіспався — і знову назад. Так довелося «чергувати» майже тиждень. Лише після цього на позицію зайшов інший підрозділ бригади.

Про нагородження орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Андрій Верхогляд дізнався від свого лікаря, який привітав молодого командира з нагородою. Втім, героєм хлопець себе не вважає. Він переконаний, що такої нагороди достойний будь-хто з офіцерів бригади.

Ярослава Зоріна, «Народна армія»