«Руденька» — своя і серед байкерів, і серед бійців

19 березня 2017, 09:50 | ID: 28455 | Переглядів: 1206

Тетяна Грубенюк — одна з героїнь фільму «Ефект доміно» про війну та волонтерський рух в Україні. Молода дівчина-волонтер допомагає бійцям, родинам загиблих та дитячим будинкам

Трасою на шаленій швидкості летить спортивний байк. З-під шолома виглядає руде волосся. Під звуки шаленого року тремтить душа Тетяни Грубенюк. Швидкість — віддушина після побаченого людського горя.

Її телефон не замовкає, а в щоденнику розписана кожна хвилина... 125 завдань над добу. «Руденька» — ангел-охоронець з сильним характером, як називають її бійці — змінила своє життя, промінявши модні тусовки на волонтерську діяльність у рідній країні. Вона читає «48 законів влади» Роберта Гріна та не чекає вдячності ні від кого, адже знає, що все в житті повертається бумерангом. Таке собі перезавантаження свідомості війною...

Для бійців вона — сестра, «психолог», постачальник, просто друг. З її рідних на сході не служить ніхто, натомість тепер вважає близькими всіх, кому допомогла і хто ще потребує її допомоги. Одяг, їжа, ліки, провізія для полонених. Дівчина й до сьогодні засинає з телефоном у руках, і все їй до снаги.

Тетяна напевно ніколи на забуде перші прийняті борти з пораненими у столичному шпиталі. Зима, страшні бої у ДАПі, багато втрат та важкопоранених. Палати переповнені. Хтось із задоволенням спілкувався з волонтерами, розповідав атошні байки, жартував. Хтось мовчки лежав і дивився на стіну, згадуючи страшні картини війни. Аж раптом до палати зайшла дівчина-волонтер і, показуючи всім фото, сказала: «Там жінка телефонує. Шукає сина. Хлопці, хтось його бачив?» У палаті настала гробова тиша... Один із кіборгів мовчки ввімкнув відео з Інтернету і показав друзям страшний сюжет, знятий бойовиками, у якому на тлі розваленого аеропорту лежать понівечені тіла хлопців. Серед них — і той військовий... зовсім молодий хлопчина... «Як матері сказати, що його більше немає? Я не можу...» Стільки болю в усіх присутніх, стільки жалю... і страшенна жага помсти.

Щодня перед очами дівчини біль поранених, розпач рідних. Тетяна усвідомлює, аби підбадьорити бійців та їхніх близьких потрібна емоційна розрядка. У думках промайнуло: треба возити хлопців на концерти, запрошувати до госпіталю цікавих гостей. На пропозиції дівчини приїхати до хлопців відгукувались усі, до кого вона зверталася. Безкоштовні квитки на свої концерти та вистави надавали безліч зірок та організаторів.

Стали доброю традицією й байкерські пікніки. Ніколи не забуде дівчина тієї миті, коли на свято в інвалідному візку привезли хлопця з простріленими ногами. Він побачив мотоцикл і з захопленням вигукнув, неначе маленький хлопчик: «Це ж моя мрія! Ну ж бо, проїдьмося разом!» Обличчя дорослих чоловіків-бороданів у банданах просто заціпеніли. «Які проблеми, брате? Поїхали...» Вони пересадили його з візка на байк. Хлопця було не впізнати — таким щасливим і задоволеним він почувався. А у «Руденької» сльози на очах. Приємно було бачити, як здійснюються чиїсь мрії, але ще приємніше втілювати їх у життя. Вони й досі товаришують із тим хлопцем. Йому говорили, що не зможе ходити довгий час, а він не зневірився і за десять місяців встав на ноги! Ось таке зцілення добром, материнськими молитвами, жагою до життя та бажанням змінити свою країну на краще.

Згодом святкували байкерське весілля іншого молодого пораненого десантника. Поранені ноги, нестерпний біль, важке відновлення. Бійцю, який пережив жах війни, так хотілося подарувати емоції. За три доби Тетяна з іншими дівчатами-волонтерами організували йому свято. Байкерський кортеж з прапором України простягнувся вулицями столиці. Батьки, яких запросили на весілля, витираючи сльози, сказали: «Не віриться, що чужі люди з такою любов’ю та турботою дбають про наших дітей. Дякуємо...»

Але найуразливіші серед підопічних «Руденької» — родини хлопців, яких забрала війна. Називати їхніх дружин «вдовами» не повертається язик. Одна історія, до якої Тетяна також залишилася небайдужою, стосується родини Ковальових. Василь пішов до АТО добровольцем. Про те, що стане батьком двійняток, дізнався перед самою смертю. Родина цієї звістки чекала довгих 12 років. Як згадують побратими, перед смертю Василь сказав: «Ні... тепер я точно не можу померти, в мене ж діти...» Але у війни свої правила. За декілька тижнів його не стало. Народилися дітки, аж раптом ще одна біда — доньці Соломійці потрібна допомога: у дівчинки діагностували гідроцефалію, прогнозували що дитина не зможе сама рухатися та їсти, потрібна була операція.

Всі гуртом кинулися родині на допомогу. Тетяна з друзями-волонтерами писали пости, підключали телебачення, тож згодом знайшовся спонсор, який оплатив лікування за кордоном. Згодом була вдала операція. А недалеко від німецької лікарні — «Руденька» з другим двійнятком Василя на руках чекала на звістку від лікарів та Марини, мами двійняток. Поки родина в реанімації, дівчина доглядала Соломійчиного братика. Не було відчуття, що це чужі люди... війна стирає ці межі дуже швидко.

До війни «Руденька» не думала про благодійність, а зараз не уявляє свого життя без того, щоби бути потрібною та допомагати людям. Її життя змінилося. Нині вона впевнена, що проживати порожні дні неприпустимо. Волонтерство — це стан її душі. Коли ти розумієш, що за життя не зробив жодної доброї справи, то й життя — не життя. Робити добро не важко. Якщо допоможеш врятувати від холоду бійця, купивши спальник, якщо приїдеш з пачкою печива до сиріт з дитячого будинку, а в будинок людини похилого віку привезеш ходунки, — це цінніше понад усе.

Сьогодні вона допомагає дитячим будинкам, дістає ліки для госпіталю та передової, отримує посилки з різних країн та відправляє в сім’ї загиблих. У неї багато друзів, серед яких українські зірки Олександр Педан, Фоззі, Фагот, Римма Зюбіна, Ярмак та багато інших, які охоче допомагають та відгукуються на її нові ідеї. Доля звела її і з хорватським футболістом Івіцею Пірічем, який два роки поспіль допомагає Україні й возить на реабілітацію солдатів, організовує відпочинок дітей переселенців та сімей наших захисників. Допомагають й друзі з Канади, Польщі, Америки, Італії. З перших днів підтримують друзі-байкери. Нині підтримка дівчат-волонтерів неоціненна. Дівчина вважає, що друзі, які з’явилися у важкі часи — це саме цінне. Небайдужість стає доброю та правильною традицією.

Цікаво, що маленький бумеранг добра повернувся й до неї. Десь у Америці почули, що дівчині потрібна дорога деталь для мотоцикла. Її знайшли, а байкерський презент підписали так: «Маленький подарунок для людини з великим серцем за те, що вона робить для людей своєї країни...»

«Народна армія»



https://goo.gl/oQGUHb