Двадцятирічна студентка медінституту Іванка умовила керівництво навчального закладу відпустити її... на війну рятувати поранених

14 березня 2017, 15:48 | ID: 28288 | Переглядів: 630

Вересень 2014-го, позиція «Виноградник» поблизу ДАПу. О четвертій годині ранку по рації передали: «Трьохсоті. „Виноградник“. Виїжджайте». За лічені хвилини бригада медиків разом зі студенткою 6-го курсу медичного інституту Іванною Чабанюк уже мчали туди

Поранених було багато. Присвічуючи ліхтариками, медики кинулись до роботи. Раптом хрипкий, але до болю знайомий голос із напівтемряви: «Дівчинко, що ти тут робиш? Я ж тобі казав не їхати на передову...»

Це був він, добрий знайомий Іванни, земляк із Франківщини, ледве притомний, дуже посічений осколками, але, як завжди, стриманий і мужній. Мимоволі згадала, як їхала з ним з Івано-Франківська до Києва. Вона — на курси з тактичної медицини, щоб потім поїхати в район АТО, а він — одразу на передову. Дорогою сперечалися. Він запевняв, що двадцятирічній тендітній дівчині нема чого робити на війні, тож коли побачить її на передовій, відправить додому першим же рейсом.

А зараз вона відправляла його в тил. Ні, не додому, а важкопораненого в госпіталь. Він гірко посміхався, слухняно дозволяв обробляти та перемотувати рани й навіть не здогадувався, що він її перший пацієнт у районі АТО...

На Донбас Іванна поїхала, умовивши керівництво інституту відпустити її. Відтоді більше ніж півроку дівчина тільки те й робила, що обробляла рани, перев’язувала. Вона навіть якось оперувала бійця просто в підвалі під світлом ручного ліхтаря. Додому з передової поверталася що два місяці тільки на тиждень, аби скласти «хвости» в інституті в Тернополі та на день-два — відвідати рідних на Закарпатті. А коли успішно склала державні іспити, на канікули поїхала знову на передову!

Для медиків стало звичним витягувати поранених просто з-під вогню, проскакувати машиною поміж вибухами. Але їм щастило. Відкривати вогонь по машині з червоним хрестом для бойовиків — звична річ. Елементарної гідності або людяності терористи не мають.

...Руки останнього пацієнта перед закінченням її бойової епопеї (нині Іванна вчиться в інтернатурі) дівчина пам’ятає й досі. Тоді понад вісім годин її бригада відчайдушно шукала пораненого розвідника, який підірвався на розтяжці. Пам’ятає, як витягували його з-під уламків, дорогу до госпіталю, коли звичні 20 хвилин здалися їй цілою вічністю. Добре розуміючи, що поранення бійця не сумісні з життям, Іванна щосили стримувала сльози, підбадьорювала, тримала його за руку. Він, зовсім молодий хлопець із небесними очима, розповідав їй про свою сім’ю, про вибух під час повернення із завдання. Після того як спрацювала розтяжка, розвідник зрозумів: зараз буде обстріл. Тому втискався в землю, намагаючись захиститися. Та все-таки його добряче зачепило. Як міг, сам перев’язав кровотечі, передав по рації своїм про поранення й чекав. Знав, що побратими його не покинуть. Так він протримався понад вісім годин. А щоб не заснути й не знепритомніти на підмерзлій землі, думав про свій дім. До госпіталю бійця довезли вже ледь живим. Уранці Іванна дізналася, що його не стало: медики були безсилі...

Вона ковтала сльози й збиралася в дорогу. Її чекала інтернатура та кваліфікація лікаря. Дівчина поїхала, залишивши на Донбасі частинку свого серця. А із собою прихопила тільки зошит, у який записувала прізвища всіх своїх пацієнтів. Це був уже другий її такий «щоденник», перший згорів під час обстрілу. Тому й берегла його Іванка як зіницю ока. Там усі її хлопці — і поранені, і застуджені. Їх усіх вона лікувала, когось перев’язувала, когось змушувала ковтати пігулки, поїла гарячим чаєм і примушувала обмотувати шию теплим шарфом. Іванна часто розгортає свою книгу пацієнтів, і в пам’яті спливають картинки. Дівчина пам’ятає, як бійці раділи, коли медики приїжджали до них на позицію, але не для того, щоб забрати поранених, а просто в гості. Усміхається, пригадуючи, як жартували, коли просила вигадати їй позивний. «Іванка з позивним «Іванка», — на тому й зійшлися...

Кожного хлопця вона знає на ім’я, пам’ятає в обличчя. Вони не стали для неї звичайними цифрами зі статистики. Саме тому Іванну Чабанюк було нагороджено орденом «Народний Герой України». Після закінчення інтернатури Іванна знову збирається поїхати на Схід. Поки там бійцям потрібна її допомога, вона не хоче сидіти в кабінетах.

Останній запис у своєму зошиті Іванна не наважилася зробити. Поранений боєць із небесними очима так і залишився пораненим, який неодмінно видужає й піде знову захищати свою країну...

Ольга Мосьондз, «Народна армія»



https://goo.gl/rJ8mEc