Володимир Вишневський: «На 32-му блокпосту ми майже впритул підходили до ворога»

24 січня 2017, 16:14 | ID: 26783

Для офіцера Володимира Вишневського війна почалася у серпні 2014-го року. Тоді ще 24-річному старшому лейтенанту довелося чи не з перших днів на фронті взяти під командування роту.

Після закінчення навчання у військовій академії Володимир пішов служити у 80-ту аеромобільну бригаду. Лише три роки спокійної служби у частині виділила доля хлопцеві — до того дня, як східний сусід вирішив піти війною на Україну.

Часу на адаптацію у Вишневського не було. Уже на п’ятий день на фронті його підрозділ потрапив у бій, у якому важке поранення дістав командир роти. «А по штату я наступна людина, яка має приймати командування на себе. І я прийняв посаду. Відразу в мене опинилися 80 підлеглих, купа одиниць техніки і всі десь розкидані. Перші дні не спав, бо було дуже важко, але врешті звик та адаптувався», — розказує військовий.

Одне завдання швидко змінювало інше. Через деякий час підрозділ Володимира потрапив у Луганську область — захищали Луганський аеропорт, місто Щастя, «тримали» міст через Сіверський Донець і понтонний міст, а потім десантники мали утримувати 32-й блокпост на стратегічній дорожній розв’язці. За словами Володимира, тут вони впритул підходили до російських найманців, іноді майже до рукопашного бою ледь не доходило. Між собою воїни називали 32-й блокпост «долиною смерті».

Хоч було оголошено перемир’я, та ворог не переставав гатити артилерією й намагався взяти в оточення наших бійців. Рішення було негайним — йти на прорив.

— Все почалося з того, що терористи зайшли по соняшниковому полю, нам у фланг. Ми почали рухатися трьома БТРами в лінію. Тобто як по тактиці правильно — в лінію, перебіжками. І тут в БТР цей, що посередині, прилетіло. Добре, що екіпаж встиг вистрибнути, — говорить Володимир Вишневський. — Я дав команду відступати, хоча ми до ворога наблизилися вже на 700-800 метрів. А сам лишився перевірити чи ми нікого не залишили і чи не забули поранених. І тут мене накрило. Прилетіла підствольна граната — ВОГ-25 і дякувати Богу, що все на себе взяла ліва нога, її відразу практично відірвало. А праву ногу тільки трошки «посікло» уламками.

Володимир сам собі надав медичну допомогу та почав повзти у бік наших оборонних редутів. Як пізніше згадував офіцер, він розумів, що його або доб’ють, або візьмуть в полон: «тому я повз з останніх сил, хоч на мені ще були важкі автомат, каска, бронежилет. Автомат до останнього тримав при собі. Та ставало все тяжче і я почав потихеньку скидати з себе — спочатку каску, потім бронік. Лишив тільки радіостанцію. Коли сил майже не лишилося, зв’язався із своїми. Попри те, що бій не вщухав, два побратима пішли на зустріч мені та витягли з того поля».

Як опинився у шпиталі Володимир вже не пам’ятає. Та довіку буде вдячний бійцям, які його врятували. Володимира чекало тривале лікування у різних шпиталях. А щоб протезуватися за кордоном, не хотів навіть не чути. Він був переконаний, що належну допомогу отримає в Україні. «Я просто вважаю, що в нас тут з протезуванням нижніх кінцівок досить не погано все. Нащо на мене витрачати гроші, коли, наприклад, у сусідній палаті лежав хлопець без обох рук, тому краще ті гроші на того бійця витратити, — розповідає Володимир та показує свій протез із тризубом та прапором. — Такий патріотичний протез попросив собі зробити. Він повністю зроблений в Україні, зручний. І щоб довести свої слова, Володимир з легкістю залазить на бойову машину, а потім також без сторонньої допомоги зістрибує на землю.

Офіцера Володимира Вишневського відзначено орденом Богдана Хмельницького. Після важкого поранення він все одно продовжує служити, тепер викладає у Національній академії сухопутних військ.

Сергій Жуковський, військовий журналіст для проекту «Будемо жити»