Він сказав: «Тату, мені пора, я усіх вас люблю!..»

01 квітня 2016, 16:25 | ID: 18841

На звільненій від бойовиків Луганщині батько загиблого сина Рустама хоче поставити пам’ятний знак на його честь.

Благородне обличчя солдата Рустама Хамраєва, бійця-добровольця батальйону «Айдар», дивиться з фотографії з чорною стрічкою в куті. Він не дожив півроку до свого 39-го дня народження. Під час одного з боїв поблизу Луганська в червні 2014 року кулі проросійських бойовиків обірвали життя героя.

Згодом, збираючи відомості про сина, батько солдата Шонійоз Хамраєв запише розповіді його бойових побратимів.

«...17 червня 2014 року передовий загін батальйону „Айдар“, де Рустам служив старшим навідником автоматичних гранатометів роти волинських добровольців, отримав наказ висуватися у район селища Металіст. Того самого дня в полон потрапила українська льотчиця Надія Савченко. Тож комбат „Айдару“ скерував найбільш досвідчених бійців, щоб звільнити її та вибити ворога з Металіста.

Дорогою група, де був Рустам, потрапила в засідку та вступила у бій. Але сили були занадто нерівними: українські солдати з автоматами проти добре озброєних важким стрілецьким озброєнням та бронемашинами терористів. Солдат Хамраєв залишився прикривати вогнем зі свого „АКС“ побратимів, врятувавши їх ціною свого життя».

Ті, хто забирав його тіло з поля бою, розповіли, що він був розстріляний впритул із великокаліберного кулемета. Розривні кулі поцілили і розтрощили бійцю голову, хребет та ногу — смерть була миттєвою.

— Він сказав: «Тату, мені пора, я усіх вас люблю!» — пригадує останню телефонну розмову з сином Шонійоз Хамраєв. — Ми з ним завжди спілкувалися по-чоловічому, лаконічно. Це було за пару годин до його загибелі.

Рустама не стало 17 червня. Як каже батько, після короткого дзвінка сину на душі стало тривожно. Спробував зателефонувати знову, але ніхто вже не брав слухавку. Вже згодом перетелефонувала донька Маргарита, яка зв’язувалася з іншими «айдарівцями», і повідомила страшну новину. Офіційними каналами через облвійськкомат підтвердження прийшло лише увечері наступного дня. А ще до цього родичі сім’ї Шонійоза Хамраєва, які мешкають у Росії, повідомили, що один із пропагандистських телеканалів показав сюжет, знятий під час того бою бойовиками, і вони упізнали на одному з кадрів Рустама.

Бійці-«айдарівці» залишили детальний опис місця загибелі Рустама. Коли закінчиться війна, Хамраєв-старший планує поїхати туди, аби завезти жменьку волинської землі та встановити пам’ятний знак.

— Рустама дуже змінили події Революції гідності, — згадує батько загиблого героя. — Вони сповнили його духом боротьби і справедливості. Хоча він завжди мав той духовний стрижень, який формує чоловічий характер: був привітним, скромним, товариським, писав вірші і любив рубаї Омара Хайяма, які часто цитував.

До Революції гідності Рустам працював приватним підприємцем. А на Майдані в Києві поринув у епіцентр боротьби за свободу народу, був активним членом Самооборони Майдану. У лютому 2014 року під час вуличних боїв він стояв на барикадах та евакуйовував поранених. Одного дня врятував двох медсестер, а сам отримав поранення і отруєння газом. Не дочекавшись, коли загояться рани, знову повернувся на Майдан.

— Мелодію Гімну України він встановив собі на телефон 22 січня 2014 року, коли загинув його друг Сергій Нігоян. Це була і пам’ять про товариша, і нагадування, що боротьба триває, — згадує Шонійоз Хамраєв. — А з київського Майдану Рустам пішов добровольцем у зону проведення АТО.

Батьки важко переживають втрату сина. Загострилися хвороби, особливо в матері Рустама Антоніни Хамраєвої, яка є інвалідом другої групи. Утім, пам’ять про сина підтримує їх.

— Рустама немає вже майже два роки. В його кімнаті залишилося все так, як було. Тут висить портрет сина. Лежать нагороди: орден «За мужність» III ступеня, медаль Української православної церкви київського патріархату «За жертовність і любов до України». Щоранку, коли заходжу до його кімнати, кажу: «Добрий ранок, синку!», а ввечері кажу — «Надобраніч!», — розповідає мати волинського героя Антоніна Хамраєва. — Зараз наша розрада — 13-річний онук Алішер. Хлопець дуже схожий на Рустама як зовні, так і характером. Хоче вступити до Волинського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою і бути, як батько, захисником України.

Родину героя відвідують бойові побратими сина. На фасаді школи, де вчився Рустам Хамраєв, — меморіальна дошка з його фотографією. Військкомат допоміг отримати родині компенсацію, батькам була оформлена пенсія. Нещодавно до них приходив представник Національної поліції записати дані щодо обставин загибелі сина для підготовки позовної заяви до прокуратури. Нарешті порушуватимуть карну справу проти Росії як країни-агресора, що руками своїх посіпак-сепаратистів та «зелених чоловічків» позбавила життя багатьох синів Українського народу.

— Сина вже не повернеш, — зазначає Хамраєв-старший. — Але хай його подвиг не буде марним. Нехай хлопці, які йдуть до війська, пам’ятають, що був Рустам Хамраєв, який любив Україну і віддав за неї життя!

«Народна армія»