Герой України десантник Андрій Ткачук: Велике значення мало те, що я сам з Донеччини

«Нові Герої України»: уродженець Красноармійська зупинив окупантів під Слов’янськом і надалі «просто робить свою роботу» в ООС

автори:
Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Людмила Кліщук
фото з особистого архіву Андрія Ткачука

Майор Андрій Ткачук — один із небагатьох Героїв України, які отримали Золоту Зірку, захищаючи свою малу батьківщину.

Його головний наразі бій відбувся вночі з 4-го на 5 липня 2014 року, коли десантний підрозділ 25-ї бригади ЗСУ під командуванням Ткачука, підсилений бійцями МВС, не пропустив колону бойовиків Гіркіна під Слов’янськом.

«Я народився 21 серпня 1986 року і виріс у чудовому містечку на Донеччині, яке колись мало назву Красноармійськ», — розповідає Андрій, зараз — заступник начальника штабу з бойового управління 25 одшбр.

Навесні 2016 року колишній Красноармійськ офіційно став Покровськом. Запитуємо майора, чи вже звик до декомунізованої назви. Він парирує: назва — не найголовніше.

«За роки свого існування місто змінювало свою назву неодноразово. Але на мою думку, головне — щоб не було війни. Щоб мирні мешканці мого рідного міста не здригалися від вибухів, не гинули від ворожих куль», — наголошує офіцер.

У рідному місті Андрій тепер буває нечасто. Хоча з Донеччини майже не виїздить — боронить її від агресора «в полум’ї неоголошеної російсько-української війни».

«Як професійний військовий, як людина, яка любить свою Батьківщину і розуміє, що таке Незалежність, я постійно перебуваю на захисті рідної землі. Тому в Покровськ заїхати не виходить — не до роз’їздів. Здобудемо перемогу — ось тоді відвідаю і рідні місця, і багато інших цікавих та мальовничих куточків вільної, неподільної України», — мріє десантник.

«Армія — це в нас сімейне»

Пов’язати своє життя з десантними військами Андрія надихнув батько-льотчик.

«У нього довгий час було більше стрибків із парашутом, ніж у мене!» — зізнавався раніше Ткачук.

Відслуживши в авіації, тато часто розповідав синові про романтику служби, армійське братерство. Розповіді впали на благодатний ґрунт. Як і більшість ровесників, Ткачук-молодший захоплювався фільмами про війну. А десантура, з розповідей Андрія, в тодішньому Красноармійську взагалі користувалася особливою повагою.

«Пригадую, в дитинстві, майже кожен з моїх однолітків мріяв бути десантником. Це і зараз дуже почесно. Десантно-штурмові війська Збройних сил були і залишаються елітою армії», — наголошує Герой в інтерв’ю «Новинарні».

У 2003 році Андрій вступив на аеромобільний факультет Одеського інституту Сухопутних військ, після закінчення якого потрапив у 25-ту окрему повітрянодесантну Дніпропетровську бригаду. Де служить і досі, пройшовши кар’єрними сходами через посади командира взводу, заступника командира роти, ротного, до начальника командного пункту — заступника начальника штабу з бойового управління.

Десантник — це «особливий внутрішній стан», запевняє Ткачук. Звісно, якісь зовнішні показники також важливі — зріст, ширина плечей, тренованість. «Але рішучість чи сміливість від фізичних характеристик не залежать», — констатує офіцер.

На запитання, скільки парашутних стрибків у нього зараз і чи «перескочив» батька, Андрій не називає цифру, але розповідає, що і під час АТО/ОО розкриває купол кілька разів на рік.

«Перші стрибки з парашутом почалися ще в курсантські роки, це було завжди обов’язковим для десантника. І зараз особовий склад частини щороку виконує програму стрибків. Стрибаємо також під час різноманітних навчань, вони в нас декілька разів на рік».

Армія — це в Ткачуків «сімейне» жартує Андрій. Його сестра вийшла заміж за офіцера, а сам Андрій одружився з колегою по службі.

Андрій Ткачук після поранення з дружиною Катериною

«Моя дружина також військова. Десантниця, служимо у одній частині. Так і познайомились. Вона не тільки красуня, а ще й дуже смілива, також стрибала з парашутом», — розповідає майор, який не так давно став татом.

Зараз молода мама Катерина ростить сина Ігоря вдома, разом вони чекають свого Андрія з ротацій.

«Вона мене дуже підтримує. Бути дружиною військового — це дуже велика гордість, але й дуже важка праця», — каже майор.

«Щось невідворотно гірше»

Війна для Андрія почалася задовго до оголошення антитерористичної операції на сході. 8 березня 2014 року його частину підняли по тривозі й направили для бойового злагодження на «Широкий Лан».

«З початком анексії Криму ми обороняли 93 кілометри азовського узбережжя на ділянці між Бердянськом та Генічеськом. А вже у квітні перемістилися на Донеччину, де взялися за виконання різних стабілізаційних завдань», — розповідав Ткачук в інтерв’ю «Народній армії».

Тоді йому довелося блокувати й рідне місто — на той час іще Красноармійськ.

Андрій згадує першу сутичку з місцевим населенням: «В інтернеті є кадри, як перед нашими бійцями погрозливо бігає людина з гранатою в руці. Але це не було для мене шоком. Бо Україна вже пережила трагедію Майдану, окупацію Криму... Тут слід було чекати чогось схожого. Проте відчувалося щось невідворотно гірше», — каже офіцер.

Ткачук наголошує: місцеві мешканці й тоді, і зараз поділялися на два табори — прихильників Незалежної України й «тих, хто не розуміє, що відбувається, бо став жертвою російської пропаганди».

Після того як «почалося» у Слов’янську і Краматорську, десантникам наказали утримати Краматорський аеродром, поки місто перебувало під контролем бойовиків.

Назустріч армійським колонам вийшов накручений пропагандою противника натовп: чоловіки розмахували сепарськими прапорами, баби з іконами й мами з дітьми кидалися під броньовики, щоб «зупинити фашистів».

Десантники «максимально нейтрально, без приводів до ескалації» пробилися крізь зазомбований натовп і разом з іншими підрозділами утримували краматорське летовище три місяці. А потім проросійських бойовиків вигнали з міста.

«Хто ж знав, що скоро на Донбасі точитимуться бої, які раніше бачили тільки в телевізорі чи в кіно», — зізнається офіцер-десантник.

Андрій Ткачук (праворуч) на місці блокпосту при в’їзді в Слов’янськ

«Це в мій дім прийшов ворог. І вбиває людей, серед яких я ріс»

«Те, що я родом з Донеччини, під час звільнення населених пунктів відігравало важливу роль. Насамперед, це розуміння того, що

САМЕ В МІЙ ДІМ ПРИЙШОВ ВОРОГ, ВБИВАЄ ТА КАЛІЧИТЬ ЛЮДЕЙ, СЕРЕД ЯКИХ Я РІС, НАШИХ ЛЮДЕЙ-ПРОСТИХ, УКРАЇНСЬКИХ ЛЮДЕЙ»,

— каже Ткачук.

«Я бачив Донбас до 2014 року, бачив його і після... коли незаконні бандформування наробили жахіття у містах та селах. Зруйновані будинки, засипані мінами поля, зупинені шахти і підприємства...» — Андрій зізнається, що жах від побаченого й величезне бажання звільнити рідний край зміцнювали його зсередини й надихали на бої.

«А під час боїв ти вже не думаєш за себе, за своє життя...Ти думаєш за людей, за дітей, які не повинні загинути.
Знаєте, є така приказка: „Вдома і стіни лікують“. Допомагало, звичайно, і знання місцевості, знання особливостей місцевого менталітету... Бо я був удома, на своїй землі».

«...Переметнувся на бік фашистів»

У 2014 році один з місцевих телеканалів зробив гнівний сюжет про «місцевого жителя, який переметнувся на бік фашистів». Як саме журналісти розвідали, що він місцевий, з Донецької області, Андрій не знає. Хоча, не виключено, саме відтоді недолюблює представників ЗМІ.

«У квітні треба було відсікти сепаратистів, не дозволити їм просунутися в бік Харкова і Дніпра. І я, добре знаючи місцевість, ставив блокпости між Димитровом та Красноармійськом. Ми тоді не афішували, хто звідки родом... Але на одному з блокпостів до мене підійшов чоловік. Розпитував, що ми робимо, а в цей час все крадькома знімалося», — пригадує офіцер.

Ткачук також згадує, як на український блокпост приходили мешканці Слов’янська й кричали бійцям, щоб «забиралися з їхньої землі».

«Ну тут вже я не мовчав, відразу відповідав: „Це і мій край. Я родом з Красноармійська. Так що захищаю свою землю“. Багатьох це змушувало замовчати», — розповідає уродженець «Красіка».

«Охоронним функціям вчили колишні „беркутівці“»

Події, за які Андрій отримав спершу орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та громадську відзнаку «Народний герой», а потім і «Золоту Зірку» Героя, відбулися на блокпосту виїзді зі Слов’янська — поруч із вертикальною стелою з назвою міста (з боку Краматорська). Це був єдиний блокпост української армії, через який не прорвалися бойовики Гіркіна-Стрєлкова, котрі в ніч із 4 на 5 липня організовано пробивалися в Донецьк.

Башта російського танка на місці бою. Липень 2014

Один спалений танк, знищені дві БМП-2 (бойові машини піхоти), одна БМД-2 (бойова машина десанту), одне легкове авто і понад 20 осіб убитими — таку ціну заплатили окупанти за спробу пробитися через блокпост тоді ще капітана Ткачука.

Український блокпост біля стели з’явився ще 2 травня. Того дня його влаштували півтора десятка десантників із 25-ї бригади разом із бійцями «Альфи».

Щоб спокійно розташуватися й почати чергування, довелося «розчавити» блокпост сепарів. У різних інтерв’ю Ткачук розповідав, як одразу о третій годині ночі «прийняли» першого чоловіка, що їхав записуватися у слов’янське «ополчення». Як блокпост розростався, рив окопи, приймав екс-«беркутівців» з Івано-Франківська. Як із їхньої позиції було видно бої за гору Карачун. Та як молоді військові самі «вчилися воювати» біля стели у численних дрібних зіткненнях із бойовиками.

«У нас були втрати. Загинув один мій боєць, а двоє товаришів по службі отримали поранення. Також загинув один івано-франківець і троє його товаришів по службі були поранені», — згадує Андрій. За його словами, охоронним функціям десантуру вчили саме «беркути».

«Все вибухало і горіло»

За два місяці блокпост розрісся, і на початку липня бій прийняли 43 військовослужбовці 25-ї парашутно-десантної бригади ВДВ ЗСУ на чолі з Андрієм Ткачуком, 15 нацгвардійців із 2-го батальйону Самооборони Майдану та 14 бійців колишнього запорізького «Беркута», керовані полковником Олександром Панченком.

Головний бій почався близько 23-ї години 4 липня й тривав приблизно до першої ночі.

Спочатку «ДНРівці» відпрацювали по блокпосту з міномета. Після цього до позиції під’їхали два легковики.

«Десятка» ДАІ була знищена українцями. В іншій машині виявилися дві дівчини: бойовичка з батальйону «Рись» і російська кореспондентка «Рен-ТВ»; їх арештували.

На місці бою. Липень 2014

Наступним підійшов танк Т-64 противника і відкрив вогонь. За ним через шлагбаум полізла сепарська БМП-2.

«Беху» підпалили гранатою, однак вона продовжувала стріляти. Слідом з’явилася друга БМП з піхотою і БМД-2. Зав’язався бій.

«Важливо було не допустити прориву противника в напрямку Краматорська. Для ураження противника застосовувалися всі види озброєння, які були в нашому арсеналі. Перехресним і зосередженим вогнем ми намагалися створити так званий вогневий мішок, щоб утримати і не випустити противника. Навколо все вибухало й горіло. Танк супротивника був зупинений мінним шлагбаумом і знищений перехресним вогнем із ручних протитанкових гранатометів з трьох позицій за підтримки вогнем з озброєння нашої БМД-2.

Одна ворожа БМП-2 при наїзді на мінний шлагбаум теж підірвалася. Та й вогнем із гранатометів її поливали. Гусениці БМД-2 противника були блоковані, і вона, втративши управління, була розстріляна і знищена вогнем стрілецької зброї та ручних протитанкових гранатометів. Друга БМП-2 була знищена вогнем гранатометів і нашої БМД-2. По „бесі“ вели вогонь, поки вона не зайнялася повністю», — розповідав офіцер в інтерв’ю «Цензору».

«Ми так і не розібралися, хто підбив танк, а хто БМП»

Також піхоту і бронетехніку сепарів «поливав» український підрозділ із прихованої вогневої позиції вище блокпосту. Цією засідкою керував командир взводу старший лейтенант Андрій Вашкур.

Ткачук у ході бою переміщувався по різних позиціях, підтримував хлопців. «Всі працювали чітко, ніхто не злякався. Тому через наш блокпост і не змогли пройти», — заявляє офіцер. Єдине, що після успішного фіналу так і не розібралися, хто в гарячці бою конкретно знищив ворожий танк, а хто — БМП.

У цьому бою двоє десантників «двадцять п’ятки» загинули, четверо — отримали поранення. У запоріжців один міліціонер був поранений. Сам Ткачук отримав контузію, але відмовився від евакуації та продовжив виконувати завдання.

«За що я завжди хвилювався — це за людей, які у мене були. А за себе? Коли починаєш більше думати за людей, за задачу, то себе відсуваєш трохи подалі і навіть особливо не замислюєшся», — каже Герой України Андрій Ткачук.

Після поразки на трасі під стелою колони Гіркіна, спрямовані на Донецьк, звернули на польові дороги.

«Війна змінилася, але вона триває»

Згодом зведена рота Ткачука брала участь в операціях зі звільнення Дзержинська, Лисичанська, воювала в Дебальцевому, далі — Шахтарськ, Вуглегірськ, Жданівка.

Біля Нижньої Кринки Андрій знову отримав поранення. Куля увійшла в палець і вийшла через долоню. Зрослося швидко — вже за два місяці рука функціонувала, відновилися навіть сухожилля.

«НАВІТЬ ЛІНІЇ ДОЛОНІ, ЗРОСТАЮЧИСЬ, ЗБІГЛИСЯ», — СВІДЧИВ ОФІЦЕР.

Герой України Андрій Ткачук. Фото: Роман Ніколаєв

Повернувшись у бригаду, він побачив уже зовсім іншу війну.

«Влітку 2014-го ми йшли в наступ. А тоді перейшли на оборонний бій», — пояснює Ткачук.

За його словами, це не означає, що тепер війна стала «менш серйозною». Просто вона стала інакшою:

«ВІЙНА ЗМІНИЛА СВОЇ РАМКИ. АЛЕ ВОНА Є. І МИ ПОВИННІ ЦЕ ВИЗНАВАТИ»

  • Чи були такі бої або події на фронті, які особливо запам’яталися вже після переходу війни в «оборонний» формат?

— Багато що проходило навколо мене за роки війни. Мій підрозділ тривалий час тримав оборону у селищі Зайцеве, поблизу Майорська.

Події того періоду може прирівняти до 2014-2015 років. Ворог постійно «поливав» вогнем вулиці села. Сотні зруйнованих будинків, відсутність світла та води, загиблі. Кожного дня з того боку відкривали вогонь із забороненого мінськими угодами калібру саме по місцевих.

Одного дня навіть влучили у будинок в якому був розміщений гуманітарний штаб. Для чого? Там не було військових. Роздавали хліб, правили службу, отримували ліки... Дуже часто туди приїздили цивільні журналісти, тому це місце було добре відоме і на тій стороні. Але ж до чого дійшов цинізм ворога, щоб вести вогонь по невійськових об’єктах.

Ось вам і новий формат. Війна почалася у 2014-му і триває! — розповідає Ткачук «Новинарні».

«Я просто роблю свою роботу»

Чимало Героїв України та інших відомих, професійних армійців з різних причин уже звільнилися зі Збройних сил. Так, пішов із ЗСУ кавалер «Золотої Зірки» Олександр Порхун із 95 одшбр. Хтось вирішив повернутися до цивільного життя, хтось просто втомився, когось «дістали» матеріальні проблеми, невирішене квартирне питання.

Читайте також:
Найкращий танкіст ЗСУ Багаєв звільнився з армії через квартирне питання

Андрій Ткачук визнає, що питання житла для молодої родини є актуальним. Але настрій — оптимістичний: «Є певні плани. Сподіваюсь, що в наступному році відсвяткуємо новосілля. І машина також буде, згодом... сподіваюсь».

А поза армією він себе просто не уявляє.

«Є ТАКА ПРОФЕСІЯ — „БАТЬКІВЩИНУ ЗАХИЩАТИ“. КОЖЕН З НАС У РІЗНОМУ ВІЦІ ОБИРАЄ СВОЮ ПРОФЕСІЮ. І ЯКЩО ПРОФЕСІЯ СТАЄ УЛЮБЛЕНОЮ — ТО ЦЕ НА ВСЕ ЖИТТЯ. БУДЕМО СЛУЖИТИ І ДАЛІ. „НІХТО КРІМ НАС!“» — ПАФОСУ ВІДПОВІДЯМ ТКАЧУКА НЕ БРАКУЄ.

На запитання, чи допомагає йому в житті відзнака Героя України, майор-десантник знизує плечима.

«Це, насамперед, дуже велика відповідальність. Але я не відчуваю себе якимось-там незвичайним. Я такий, як і всі. Просто роблю свою роботу. І роблю її так, щоб у майбутньому міг сміливо дивитися в очі своєму синові та говорити: я захищав Батьківщину».


29 грудня 2018, 16:57 | ID: 46302 |


Переглядів: 301 //