«Я б хотіла, щоб про кожного моряка знали…»

https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/ya-b-hotila-shchob-pro-kozhnogo-moryaka-znaly?fbclid=IwAR2YD4X_fuvHMSFTTHA0Qr27sG95XaAEKwElBbIywmdvqWJ6HHvniQYOLpo

Наталя МОКРЯК — про сина Романа, командира катера «Бердянськ»

Наталя Мокряк — волонтерка і мама трьох синів — Романа, Богдана й Антона. Один із них, найстарший, Роман, командир катера «Бердянськ», захопленого росіянами в Керченській протоці 25 листопада. Про її сина ми говоримо у переддень Нового року в затишній кав’ярні в центрі Кропивницького.

БАТЬКО І СТАВ ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАЙСТАРШОГО СИНА

Перше, на що неможливо не звернути увагу, — це очі пані Наталі. Вони світяться вологим блиском упродовж усієї нашої розмови. Для неї важливо не лише говорити про сина і про його колег, а й чути. На руці в пані Наталі браслет, на ньому на фоні прапора українського флоту напис: «Роман Мокряк. Слава Україні». Його передав родині Мокряків у Карлівку (село в Кропивницькому районі, звідки родом сім’я Романа) батько одного із українських полонених Валерій Сорока. За час, поки українські моряки в полоні, їхні сім’ї перезнайомилися і зріднилися і, напевне, кожна мама написала по 24 листи — своєму й чужим синам. Принаймні, такі відчуття у пані Наталі, яка разом з чоловіком Миколою та двома молодшими синами нині в статусі родини військовополоненого.

Глава сім’ї Мокряків пан Микола — кадровий військовий, за радянських часів служив у Мурманську, до нього час від часу приїжджала і Наталя разом із синами. Парадоксально — на далекій півночі тоді ще Радянського Союзу відбулася така собі самоідентифікація Мокряків.

«Мабуть, саме там я відчула себе українкою. Раніше ж усі ми жили в Радянському Союзі... Пам’ятаю, був якийсь перепис населення і до нас у квартиру зайшов морячок з анкетами, записав наші дані зі словами: в яку квартиру не зайду — скрізь українці», — згадує Наталя.

Радянський військовий моряк після розпаду Союзу повернувся на Кіровоградщину, у Карлівку, де постійно проживала його сім’я. А у 2014-му одним із перших у селі записався у добровольчий батальйон. І майже три роки прослужив у зоні АТО.

Власне батько і став прикладом для найстаршого сина, який змалечку мріяв про море. Роман у дитинстві був досить хворобливою дитиною і одного разу батькові навіть довелося взяти малого сина до себе на корабель, щоб той не заразився від хворої на ангіну мами. Хлопчик два дні провів разом із батьком та іншими моряками на кораблі під назвою «Запоріжжя», де його по черзі няньчили моряки і навіть ховали від командування. (Іронія долі: через багато років дорослий Роман Мокряк служитиме на човні з такою ж назвою —"Запоріжжя«). Роман був найменшим у класі, тож дуже часто отримував від однолітків на горіхи. Наталя — вчитель молодших класів — навчала, що не варто вирішувати конфлікти з кулаками. Та одного разу характер переміг педагогіку — середній син прибіг із новиною: Ромку дістали. Хлопець побив якогось забіяку і тепер його хлопці носять по стадіону з оваціями.

«Я добре пам’ятаю, як ще малим він мені повторював: хочу бути військовим археологом. Я кажу: синок, я не знаю, де на них навчають, але у нас є істфак, іди туди», — згадує Наталя. Так після закінчення школи Роман Мокряк став студентом Центральноукраїнського педуніверситету. Та дуже скоро розчарувався у навчанні — насамперед через усвідомлення того, що професія вчителя історії не дасть можливостей заробити на власне житло, на забезпечення сім’ї. Не довчившись рік, Роман пішов в армію, а згодом підписав контракт на службу у ВМС. Так мрія про «любимі кораблики» (улюблена сімейна фраза у Мокряків) стала реальністю — Роман став військовим моряком, а у 29 років прийняв командування катером «Бердянськ».

ВІН БУВ ЄДИНИМ В ЕКІПАЖІ, ХТО РОЗМОВЛЯВ УКРАЇНСЬКОЮ

Він був єдиним в екіпажі, хто розмовляв українською, каже Наталя Мокряк. Ця стійкість і безкомпромісність яскраво проявилася у 2014 році, коли Росія почала анексію Криму. Очі в пані Наталі стають вологими, коли ми говоримо про 2014-ий. Каже, що по телефону з сином не говорили про політику, але коли вона намагалася завести мову про те, що бачила по телевізору, казав одне й те ж: «Не дивися телевізор, там брешуть. Крим наш». Потім вона дізналася, що Роман був майже останнім з військових моряків, хто вийшов із Криму.

Згодом вони з онучкою приїжджали до Романа в Одесу — він проводив екскурсію своїм домом і водночас місцем роботи (знімати квартиру в Одесі було дорого, тож і жив на кораблі). Наталя навіть фотографувалася в рубці того самого човна «Бердянськ», фото якого — вже з діркою від російського снаряду — через кілька місяців облетіло весь світ.

Наталя Мокряк каже, що з першого дня Романового полону відчувають велику підтримку — від держави, зокрема Міноборони, волонтерів, односельців. Спілкування з адвокатом Романа Іллею Новіковим мінімальне, його стримане «Видел Романа. Он в порядке» — це і вся інформація від відомого правозахисника.

Наталя пригадує, як 23 листопада розмовляла з Романом по телефону. «Все добре, виходимо в море. — Надовго? — Як завжди». Виявилося, що надовго.

Згодом про ситуацію у Керченській протоці прочитала у Фейсбуці. Почала дзвонити сину — він був не на зв’язку. Всю подальшу інформацію вже прочитала в інтернеті...

ЛИСТИ ПИШУТЬ СУСІДИ, РОДИЧІ, ОДНОСЕЛЬЦІ

Зараз Наталя Мокряк уникає телевізора, всю інформаційну «атаку» бере на себе її чоловік, який навіть дивиться новини на російських каналах (інформацію звідти Наталя називає «нелюдяною», адже там оцінюють дії українських моряків в українському морі як злочинні).

«Це було їхньою роботою — захищати свою Батьківщину. Я б хотіла, щоб про кожного моряка знали. Кожен із них для мене і для багатьох інших — взірці мужності. Вони для мене такі особливі зараз... Знаєте, війна — це така гидота. Але вона нам відкрила очі на багатьох людей, які, так мені здається, стали друзями на все життя. Після кожного важкого епізоду залишається досвід», — каже вона.

Нині на подвір’ї Карлівської школи піднятий прапор військово-морських сил України, школярі написали листи усім полоненим, на підтримку Романа і його побратимів діти змайстрували паперові кораблики... Листи пишуть сусіди, родичі, односельці.

Листи пише мама.

Наталя відправила чотири листи звичайною поштою, більше — електронкою. Згадує ще один епізод, пов’язаний з листами. Якось до хати постукала Романова няня з дитсадка. Вона просила допомогти надіслати лист електронною поштою, якою до цього ніколи не користувалася.

«Я змогла прочитати лише перший рядок: „Здравствуй, Рома, пишет тебе твоя няня“. І відправила, не читаючи», — розповіла Наталя.

І ще одна сімейна історія, яка допомагає зрозуміти, який він, Роман Мокряк.

Оскільки родина велика, то щоб наліпити пельменів, усі Мокряки зазвичай бралися до роботи всі разом. Якось сівши за стіл ліпити пельмені, середній син Богдан запитав у мами, чому вона не носить капелюхи. «Не ношу, бо в мене немає», — відповіла Наталя. — «Я як виросту, зароблю грошей і куплю тобі», — пообіцяв Богдан. А Роман, який ліпив пельмені разом із братами, сказав мамі таке: «А я тобі шубу куплю».

Минуло років із десять після того, Наталя жодного разу не згадала обіцянки синів. Роман покинув універ, працював на будівництві. Та якось син зателефонував до мами із дивним запитанням про розмір верхнього одягу. Через кілька днів він приїхав до школи, де працювала мама, і попросив, щоб та швидше йшла додому, мовляв, там на неї чекав сюрприз.

«Я приходжу, а він витягує...шубу. Він купив її з першої своєї зарплати на будівництві. Я її бережу і рідко вдягаю... Вона так і висить у шафі...»

Ми домовляємося, що пані Наталя вдягне подаровану Романом шубу на зустріч із визволеними з полону українськими моряками. А ще домовляємося, що це буде дуже скоро.

Інна ТІЛЬНОВА, Кропивницький


24 грудня 2018, 19:22 | ID: 46217 |


Переглядів: 158 //