НОВІ ЧАСИ НАРОДЖУЮТЬ НОВИХ ГЕРОЇВ

http://narodka.com.ua/12863-novi-chasi-narodzhuyut-novix-gero%D1%97v

Коли вступив до Львівського воєнно-політичного училища, більшість його викладачів були учасниками Великої Вітчизняної війни. Так, майже всі педагоги кафедри журналістики були фронтовиками. Її очолював полковник Михайло Свинаренко, який воював на «Малій землі». У першій лекції розповів про подвиг військового журналіста Сергія Борзенка, якого він особисто знав. Той був співробітником армійської газети «Прапор Батьківщини».

Він у складі моряків-десантників одним із перших висадився на Керченський півострів. Коли на початку бою загинув командир, то як старший за військовим званням журналіст взяв на себе керування діями десантників. Він разом з матросами відбивав за день до десяти і більше контратак фашистів. А у хвилини затишку готував матеріали про ці бої для своєї газети. За цей подвиг Сергій Борзенко в 1943 році був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Ось так під впливом викладачів-фронтовиків формувався наш світогляд. Як-то кажуть, вогонь патріотизму запалюється від героїчних подвигів людей, які поруч з нами. Коли восени 1962 року виникла Карибська криза, яка поставила світ на межу ядерної війни, ми всім курсом написали рапорти з проханням направити добровольцями на Острів Свободи, де вже перебували радянські війська. Полковник Свинаренко оцінив наш патріотичний порив, але зауважив: «Вам ще треба вчитися. А війн та військових конфліктів на ваше життя ще вистачить». Як у воду дивився наш наставник. Через два роки після закінчення училища нас, трьох випускників, у 1968 році направили виконувати інтернаціональний обов’язок до Чехословаччини. Пізніше інших моїх друзів — на війну до Афганістану. Брали вони участь і у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Сьогодні ми пишаємося тим, що когорту героїв-випускників нашого училища поповнили представники його правонаступниці — Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У ході Вітчизняної війни 2014 року понад 60 вихованців цього вишу відзначено державними нагородами. А випускнику академії старшому лейтенанту Євгену Зеленському в серпні 2014 року було присвоєно звання Героя України посмертно. Мужність та героїзм командир групи спецпризначення виявив у бою в місті Щастя Луганської області. Коли його підлеглі потрапили у засідку терористів, офіцер врятував їм життя, вогнем з автомата прикривав їх і тим самим забезпечив можливість перегрупуватися і вирватися з оточення.

Екскурс у курсантську юність зробив невипадково. Бо з того часу на все життя засвоїв істину: геройське звання присвоюють людям подвигу. Сьогодні саме за ратні вчинки відзначають справжніх героїв Вітчизняної війни 2014 року. Першим з учасників АТО, кому присвоєно (посмертно) звання Героя України, став підполковник Костянтин Могилко. Як сказано в Указі Президента України «За виняткову мужність і героїзм, незламність духу в боротьбі за незалежну Українську державу, вірність Військовій присязі». 36-річний командир екіпажу збитого літака Ан-26 ціною власного життя відвів палаючу крилату машину від житлових кварталів міста Слов’янськ. Коли у Вінниці проводжали в останню путь Героя, то плакало навіть небо над містом.

Геройські звання — справжнім героям! Це вже стає ознакою нашого часу. Та не завжди так було. Я, наприклад, знав одного редактора газети, яка мала великий наклад і була популярна серед жителів села. А от для деяких керівників влади була, як кістка у горлі. Бо гостро критикувала їхню діяльність, відстоюючи інтереси трудівників ланів від свавілля чиновників. Але, коли до влади прийшли нові люди, курс газети різко змінився і вона почала возвеличувати її керівників. Це оцінили на владному Олімпі: редакторові газети присвоїли звання... Героя України. Коли дізнався про таке нагородження, подумав: щось не те почало діятися у державній нагородній справі.

До речі, з метою відзначення людей подвигу в квітні 1934 року затвердили звання Героя Радянського Союзу. Першим його був удостоєний льотчик Анатолій Ляпидевський за порятунок життя пасажирів і членів екіпажу, затиснутого полярними кригами пароплава «Челюскін». У роки Великої Вітчизняної війни понад 11 600 її учасників стали Героями Радянського Союзу. А всього за весь час існування СРСР цього звання було удостоєно 12 722 особи. В останній раз його присвоїли капітану 3 рангу Леоніду Солодкову за розробку унікальної технології проведення робіт на глибині 500 метрів. Вручили «Золоту Зірку» Героя на 22-й день після розпаду Радянського Союзу. Тому, приймаючи нагороду, офіцер замість статутного «Служу Радянському Союзу!» скромно сказав: «Дякую»...

Як сказав відомий поет: «медаль за бой, медаль за труд из одного металла льют». Для того, щоб розрізняти бойові та трудові подвиги людей, в СРСР ще до війни затвердили звання Героя Соціалістичної Праці, якого було удостоєно понад 20 тисяч людей. Серед них були трудівники ланів, заводів, фабрик, діячі науки, культури, мистецтва тощо. І це правильно. Бо не можна під одну мірку рівняти подвиги на війні і високі досягнення, приміром, у вирощуванні пшениці чи виконанні на всесвітніх фестивалях пісень...

Коли вже в незалежній Україні вирішили заснувати геройське звання, то у положенні про нього об’єднали докупи бойові і трудові подвиги. Першим Героєм України у серпні 1998 році став академік Борис Патон. А всього за роки незалежності такого звання удостоїлися кілька сотень людей. Гадаю, що сама собою ця статистика мало про що говорить. Інша справа — хто стоїть за нею? Так от, із загальної кількості нагороджених лише понад десять осіб були удостоєні геройського звання за подвиги у роки війни чи у мирний час. Серед них, наприклад, легендарний розвідник генерал-майор Євген Березняк, льотчик-випробувач Сергій Трошин. А от всі інші люди були дуже далекі від героїчних професій. Так, найбільше серед них представників аграрного сектору, митців, діячів науки, культури, спорту тощо. Можливо, що кожен з представників цих та інших мирних професій — заслужена людина. Але у суспільстві неоднозначно сприймали повідомлення про те, що вокальні чи спортивні досягнення удостоєні «Золотої Зірки» Героя України. Вони справедливо вважають, що для визнання заслуг людей мирних професій існують інші відзнаки. Це присвоєння почесних звань, нагородження орденами і медалями. Бо не можна порівнювати героїзм, виявлений на полі бою чи під час рятування людей в екстремальних ситуаціях, з досягненнями в спорті, на сцені, в шкільному класі, науковій лабораторії тощо. Ну не сприймається це більшістю наших людей, які добре знають справжню ціну героїчному подвигу!

Існуюча до недавнього часу «зрівнялівка» в оцінці ратного і трудового подвигу в результаті призводила до певної девальвації цього високого звання. Вітчизняна війна 2014 року ознаменовується появою справжніх героїв, які виявляють такі зразки відваги та героїзму, що заслуговують присвоєння звання Героя України. Ці люди ратними подвигами пишуть нову сторінку героїчної історії національного війська. Вони гідні того, щоб їхні імена були закарбовані у ній. Так, вже створено документальний фільм про Героя України підполковника Костянтина Могилка. Я бачив в обігу поштові конверти з портретом героїчного старшого лейтенанта Євгена Зеленського. Іменами відважних військовослужбовців починають називати вулиці, школи, на їхню честь встановлюють меморіальні дошки. До справи увічнення подвигу самовідданих захисників України долучилися композитори, письменники, журналісти.

Так, високу оцінку в суспільстві серед учасників антитерористичної операції на Сході України отримав проект газети «Народна армія», журналісти якої нещодавно презентували книгу нарисів та замальовок про героїчні подвиги наших військовослужбовців під назвою «Вклоняємось доземно українському солдату».

Свого часу до списку особового складу військових частин почесними солдатами та матросами зарахували Героїв Радянського Союзу, повних кавалерів ордена Слави. Серед них був герой-танкіст лейтенант у відставці Юрій Сагайдачний. У боях за визволення Києва командував танковим екіпажем, серед перших форсував Дніпро. Отримавши поранення, він керував боєм, відбиваючи контратаки гітлерівців. Восени 1943 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. В 1998 році Юрія Михайловича наказом Міністра оборони України зарахували почесним солдатом до 1-ї окремої танкової бригади. Я був свідком поїздки героя до «своєї» військової частини. Зустріч з його молодими побратимами відбулася на полігоні, де танкісти змагалися у виконанні вправ зі стрільб, водінні бойових машин. За їхніми підсумками, кращому танковому екіпажу Юрій Сагайдачний вручив вимпел зі своїм іменем.

Ось такий розвиток набула справа успадкування ратного подвигу. Пригадуючи ту подію, подумав, що сьогодні вона може мати продовження. Це станеться, якщо до складу військових частин, що беруть участь в антитерористичній операції, почесними солдатами зарахують Героїв України, які здійснили подвиги у Вітчизняній війні 2014 року.

Нові часи народжують нових героїв. На мій погляд, з урахуванням цього потребує удосконалення й сама практика присвоєння геройських звань. Мета реформування цієї справи має бути спрямована на те, щоб країна добре знала своїх справжніх героїв, а її громадяни ними пишалися і брали приклад у захисті України.

Володимир ЧІКАЛІН