19-й територіальний приймає бій. І стоїть ЧАСТИНА 2

«Крила України»

http://www.krula.com.ua/news.php?category=1&id=1738
Війна не зробила цих кількасот воїнів байдужими до всього, що не стосується кровопролиття. В години, спокійні від боїв, вони жартують, розповідаючи один одному анекдоти, переглядають на смартфонах і планшетах фільми, котрі привезли з дому (полковий автоклуб — великий критий кузов, у якому немає жодного начиння), жадібно перечитують свіжі газети. У планах — запуск сайту батальйону, що дасть змогу спілкуватися воїнам з різних куточків України, здружених війною. Свій програміст у протитанковому взводі є, і таке завдання йому під силу: в цивільному житті він заробляв цим на життя.

Кожен підрозділ готує їжу на свій смак та розсуд
— З продуктами у нас проблем немає, — розповідає заступник командира з виховної роботи капітан Ігор Гадайчук. — Вдосталь нам привезли волонтери з Миколаєва і бутильованої води. Вони ж допомогли теплими речами, окремими видами спорядження.
Житлом для солдатів на час війни стали «нори» на схилі лісу — перекриті щілини, в яких вони ночують, ховаються від обстрілів та негоди, зберігають майно.
— Одного разу я вирішив розслабитися, — згадує підполковник Сергій Зеленін. — Ліг спати, знявши черевики та верхній одяг. Ледь заснув — обстріл. По розкислих від дощу сходах в укриття злетів босим. Тепер знаю, що спати роздягненим — погана прикмета.
Є у бійців і свої свята: дні народження, пам’ятні родинні дати. І не важливо, що подарунком може бути звичайна банка консервів чи дитячі солодощі. Важлива увага товаришів, їх настрій, що й робить свято власне святом.

З презирством, без розуміння
Болюча тема — ті, хто покинув бойові позиції тут, на Донеччині. Дезертири. В підрозділі їх чимало. Одні зібрали речі та майнули в Миколаїв, тільки дізнавшись про нове місце дислокації. Не всі витримали перший обстріл. Про свою слабкодухість ніхто з колишніх бійців 19-го батальйону територіальної оборони (а саме такими їх вважають тут, на передовій) не говорить. На їх думку, так вони вчинили через погане озброєння підрозділу, недолуге керівництво, через те, що їх не попередили, що місцем служби стане передній край.
— Сьогодні проти них порушені кримінальні справи, ведеться розслідування, — говорить начальник штабу батальйону підполковник Сергій, котрий не бажає, аби про його нинішню роботу знали рідні. — Один наш колишній воїн договорився до того, що в інтерв’ю сайту «Преступностинет» заявив: його йти в бій заставляли погрозою розстрілом під дулами автоматів. Можливо, хтось і вірить в те, що так було. Тільки не ті, хто вистояв під обстрілами сепаратистів. З одним з тих, хто втік з поля бою, я був знайомий давно. Тепер при зустрічі руки не простягну, а ... це не для друку.
Багато хто усвідомив, який неправедний крок вони зробили. Повертаються в розташування, на бойові позиції. Віри від колишніх товаришів їм вже нема. «Хто зрадив одного разу...» Одних колектив приймає, вірячи в те, що крок був спонтанним. Іншим одразу вказують на зворотну дорогу. Військовий колектив, котрий побував у бою, — особливий.
А дезертири... Болюча, трагічна історія пов’язана з одним із них. В батальйон майже одночасно потрапили служити два односельці. Так вже склалося, що селяни зібрали копійки і купили одному з них повний захисний комплект сучасного зразка — кевларовий шолом та бронежилет однієї з кращих модифікацій. Другий комплект мали днями доставити волонтери. Після перших вибухів той, хто отримав сучасний захист, одягненим в ньому на попутках втік до Миколаєва. А за день до рідного села поїхав і його односелець вже в домовині. Смертельний метал прилетів якраз у незахищену частину тіла.
Сьогодні надійний захист є у кожного. Та чи поверне це життя тому, хто загинув, чи менш презирливо будуть ставитися співслужбовці до того, хто покинув товаришів у скрутний час? Пам’ять про бойових друзів житиме вічно, а прощення немає.
Про сусідів, ворогів та співчуваючих
Хоча й стоїть батальйон «у чистому полі», а вірніше — на узліссі, та не у пустелі. Поруч — два села. Старогнатівка, як запевняє заступник командира, — село сепаратистів. Все проукраїнське сприймається вороже. Школа не працює. В магазин недавно припинили завозити продукти, мовляв не пускають з української території.
— Були в цьому селі два діди, котрі нам співчували, — розповідає підполковник Зеленін. — Дали кілька банок молока, розповідали про місцеве життя-буття. Одного разу ми прийшли і застали їх з розрізаним горлом. Обох в одну ніч.
З жителями Прохорівки у воїнів миколаївського батальйону склалися дружні відносини. З рідного міста час від часу приїздить до них вантажівка з продуктами та всім необхідним. Частину продуктів вирішили передати сільській громаді, адже не просто жити майже на передовій. Одного осіннього дня навідалися до школи, іншого — до дитячого садка. Відтепер сільські діти забезпечені їжею майже до весни. Роздали консерви та крупи й ветеранам, що живуть у селі. Україна — держава привітна до тих, хто потребує допомоги. А воїни ЗС України на донецькій землі — це представники держави.
Вони не тільки боронять рідну землю, а всі, без винятку, переконані, що Донбас — Українська земля, і й думають про її майбутнє.
— В навколишніх лісах, посадках, полях сьогодні стоїть незчисленна кількість мін, різноманітних розтяжок та пасток, поставлених сепарами — говорить комбат. — Карт мінних полів немає. Коли дійде черга розміновувати все це — невідомо. А людям тут жити. Дітей не втримаєш. Жертви будуть. Жаль.
Так і служать на донецькій землі миколаївці, підтримуючи одних «сусідів» та з насторогою ставлячмсь до інших.
Війна неодмінно закінчиться. Ми неодмінно переможемо. І від того, якими ми вийдемо з цих буремних подій, які висновки зробимо, буде залежати те, як ми будемо жити. А жити ми повинні набагато краще, ніж це було раніше. За це проливають кров наші бойові побратими на Донбасі.


16 жовтня 2014, 10:00 | ID: 5111 |


Переглядів: 1134 //