Як батарея комбата Костянтина Коваля вибралася з Іловайського котла

«День»

http://m.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/geroy-iz-nashogo-mistechka

«Думаю, потрібно говорити про тих героїв 51-ї бригади, які здійснювали справжні подвиги. І не чекати, поки про них хтось згадає і дасть медальку, а вимагати до них належної поваги. Знайомтесь — капітан Костянтин Коваль, командир 2-ї протитанкової батареї протитанкового артилерійського дивізіону 51-ї бригади. Це саме той Костя Коваль, про мужність та професіоналізм підрозділу якого захоплено розповідав полковник Євген Сидоренко (для журналіста Юрія Бутусова). Завдяки йому багато людей таки вирвалися з Іловайського котла...»

Ці слова волонтер із Володимира-Волинського Костянтин Зінкевич написав на своїй сторінці у «Фейсбуці». Написав і заради того, аби допомогти комбатові Ковалю та його бойовим побратимам... екіпіруватися. Адже з полум’я неоголошеної війни хлопці вийшли не тільки з пораненнями (на щастя, не особливо тяжкими), а без багатьох речей, таких необхідних солдатові у військовому побуті. Волонтер написав, що сам комбат Коваль («дуже добра і скромна людина із втомленими очима») нічого не проситиме. А необхідні були дальноміри, шоломи, куртки, спальники, тепла білизна, прилади нічного бачення, тепловізор, берці, аптечки... Та мало чим переймаються сьогодні волонтери, які давно відкрили «другий фронт» заради української армії!

Сам Костя Коваль наразі перебуває у відпустці в рідному містечку, але готовий, як кажуть, у будь-який момент знову стати у стрій. Він не тільки кадровий військовий, а й спадковий артилерист. Офіцерами служили обидва дідусі й батько. Закінчив військовий інститут ракетних військ та артилерії в Сумах. Капітаном став навесні цього року. 18 вересня йому минув 31 рік. Донечці у листопаді виповнюється три, і з дня на день родина Ковалів чекає на поповнення... Проста біографія звичайної молодої людини.

Наслухавшись про мужність офіцера, думаєш, що побачиш перед собою якогось суперкіборга. А він і росту звичайного, і взагалі у натовпі нічим не вирізняється. Хіба тільки очима, які ніби промовляють, що багато чого побачив. З такими очима наші хлопці тепер повертаються з війни... Так, Костя розповів, що це насправді війна артилерії, в якій перемагає той, хто має кращу техніку і завдасть точнішого удару. Але, незважаючи на силу противника, українська армія має певну перевагу: людей, які навчилися воювати і готові на все заради рідної держави. «Ти туди підеш, бо не хочеш, щоби той хаос опинився біля воріт твого дому», — так опісля сформулює це відчуття ще один волонтер із Володимира-Волинського Олексій Панасюк.

У День Незалежності України батарея Коваля стояла біля села Кутейникова. Цього дня волинські військові підбили три БМД російської армії, а вояки із сусідньої країни розбіглися по «зеленці». Але у відповідь наших хлопців накрило шквальним артвогнем... Втратили три гармати, отримали команду трохи відійти. З двома гарматами під вогнем поїхали звідти, маючи тільки двох легкопоранених. 25 серпня поїхали, каже комбат Коваль, на рекогносцировку, вибрали місце, де замаскували дві свої гармати. У бінокль бачили, як підходить техніка ворога, нарахували понад 70 одиниць, але «вища сила» (тобто командири) наказали: «Спостерігати». «Я, звичайно, не стратег, — каже тепер Костя, — але розумів, що нас оточують». Згодом по наших позиціях дуже сильно попрацювали ворожа артилерія та «гради». Після обіду за півтора кілометра з’явилася інша ворожа колона.

«Ми підпустили їх на 200 метрів від нас, і тоді шарахнули. Вогонь був без команди, я наказав наводчику Віталієві Лукашуку підпустити їх на 200 метрів і стріляти. Хлопці справа добре підтримали нас гранатометами. А інша наша гармата виявилася не засвіченою, що дуже потім допомогло», — скромно розповідає про свою війну комбат Коваль, батарея якого прикривала вихід українських військових з Іловайського котла. Він не відступив, коли на них ішли ворожі колони, а вступив у бій. У складі розрахунку тієї легендарної гармати були навідник рядовий Віталій Лукашук, солдат Олександр Русов, старші солдати Сергій Касьянчук та Ярослав Ковальчук.

Україна про відважну батарею артилеристів та їхнього вмілого командира дізналася, власне, від полковника, начальника бронетанкової служби озброєння оперативного командування «Південь» Євгена Сидоренка. Це той полковник, котрий на захопленому ним ворожому танкові вийшов з Іловайського котла. За його словами, 25 серпня о третій дня по дорозі від Кутейникова до Іловайська була виявлена колона російської бронетехніки, 16 одиниць, включаючи танки. Колона рухалася прямо на позиції сил АТО, які зазнали артобстрілу. «По радіостанції я почув про рух колони, — каже Євген Сидоренко. — Я був один поруч з російським танком, екіпаж не був сформований. Знаючи, що на позиції, яка прикривала дорогу, стоїть тільки одна наша протитанкова гармата „Рапіра“ зі складу 2-ї протитанкової батареї 51-ї механізованої бригади, я сів на місце механіка-водія, і поїхав на загрозливий напрямок. Біля знаряддя стояв сам комбат Костянтин Коваль. Хлопці проявили себе просто блискуче і професійно». Уже першим пострілом була знищена головна машина противника — МТЛБ-6М, яка є на озброєнні тільки російської армії.

Далі знову Євген Сидоренко: «У цей момент я зрозумів, що треба прикрити наше знаряддя під час перезарядки і відвернути увагу від нашої засідки, і різко виїхав вперед на дорогу, перебрався в крісло командира і відкрив вогонь з великокаліберного кулемета по ворожій колоні і солдатах, які розбігалися. Було трохи тривожно, звичайно, я ж не знав, хто там за моєю спиною — раптом їх зараз накриють вогнем, або вони побіжать, а я тут один залишусь, на відкритій місцевості взагалі без шансів. Але хлопці виявилися справжніми героями і професіоналами. Вони підбили дві наступні машини противника. Росіяни відкрили безладний вогонь, і під прикриттям диму і пожежі втекли, кинувши своїх убитих, і одного тяжкопораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади...»

З Іловайського котла батареї комбата Костянтина Коваля довелося вибиратися... на пузі. Бо команда була «Триматися», але триматися вже не було з чим: залишалося тільки десять снарядів. Костянтин пишається тим, що ворог не прорвав оборону, яку тримали і його хлопці. Каже, що і офіцери, і солдати просто лізли під кулі. Коли ж відходили, то найстрашніше, що по них працювали «Нони», гранатомети, снайпери. «Вигнали нас на поле і підігнали артилерію. Словом, було весело!» — гірко зітхає Костянтин. Йому болить доля 51-ї бригади, котру тепер розформовують, а її бійці ж втримали не одну позицію, здобули не одну перемогу...

В одному із сіл, щоб мати шанс вивести більше бійців живими, змушені були розділитися на мобільні групи. Ділилися на ходу. У ту, де був Коваль, потрапили два солдати з його батареї, четверо — з батальйону «Миротворець» та один — із батальйону «Дніпро-1». Добре, що на полі, по якому довелося повзти два (!) кілометри, росли соняшники. Інакше живими не вибрались би звідти. Бо тих, кого вороги бачили, вони просто дострілювали.

На питання, чи була у них надія вибратися до своїх живими, комбат Коваль каже, що і надія була, бо як же без неї, і Богу молилися, навіть не знаючи молитов, а своїми словами. Окрема історія, як вони знайшли село, де стояли свої, як туди добралися, а вже звідти їх у Запорізьку область вивіз Червоний Хрест.

«Здається, ніби всього цього не було, наче вже й відпустило. Та все одно, раптом усе це як вирине в пам’яті...» — розповідає Костянтин. З його батареї живими залишилися (поранення тут уже й не рахуються) всі 40 людей, тільки один боєць — у списках безвісти зниклих. Звісно, під час боїв вижили хлопці й завдяки тому, що слухалися командира. «Я завжди казав: вас багато — я один, мусите мене чути. Та й тоді ми ще мали рації, спілкувалися з іншими підрозділами, і можна було маневрувати», — додає капітан.

«Історія цієї неоголошеної війни пишеться вже, — каже волонтер Костянтин Зінкевич. — Тому треба, щоб люди знали наших героїв, як вони за нас воювали. Треба, щоб суспільство турбувалося про їхні родини, які більше за інших живуть між війною і миром, про поранених і контужених, бо їхні травми почнуть проявлятися дуже скоро, ми маємо всі турбуватися, щоб ці воїни мали реальні пільги. Такі приклади мужності, офіцерської честі, як у капітана Костянтина Коваля, відваги його солдатів (а це ж просто мобілізовані цивільні люди), ми маємо навіть культивувати. Щоб діти знали, з кого брати приклад».


07 жовтня 2014, 11:37 | ID: 4981 |


Переглядів: 1099 //