Останній бій комбрига Кифоренка…

«Крила України»

http://www.krula.com.ua/news.php?category=1&id=1659

День 4 вересня став чорним для сотень українських воїнів-зв’язківців, які прощалися зі своїм другом, командиром, бойовим побратимом та Справжньою Людиною, комбригом полковником Борисом Кифоренком... Більше півтисячі людей того дня прийшли до Одеського гарнізонного Будинку офіцерів, аби провести в останню путь загиблого у бою під Іловайськом офіцера...

Борис Кифоренко, якрозповідають буквально всі, хто знав цю людину, був великимжиттєлюбом, веселим,доброзичливим такомпанійським чоловіком. А якофіцер, говорять його колишніпідлеглі та друзі, полковникБорис Кифоренко був вимогливим, але надзвичайносправедливим командиром.Ніхто, згадують у частині, хто бне звернувся до комбрига задопомогою, не уходив від ньогоз невирішеним питанням —командир допомагав усім...
Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 року. Ріс інавчався хлопчина у дужекрасивому мальовничому селіДемівка Чечельницкого районуВінницької області. Це —старовинне село, яке багаточого пережило протягом своєїпонад півтисячолітньої історії — імонголо-татарську навалу, ігайдамацький рух, і багато війн.Мати Бориса, Ірина Василівна,працює завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю хлопець був знайомий добре.
Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. Місцевість —краса неповторна! А у лісі, лише в 4 кілометрах від села, стояла ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями відвигляду мужніх захисників Вітчизни хлопець вирішив обрати військову долю — після закінчення у 1991 році середньоїшколи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку.
У 1996 році молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початкуцьогорічної неоголошеної війни...
Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав службу й тому швидко ріс у кар’єрному плані. Судіть самі: у червні дев’яносто шостого новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частинипо засобах зв’язку полку зв’язку корпусу Військ ППО, а вже через 11 місяців доручили командувати телефонноюротою. Згодом — рота матеріально-технічного забезпечення полку зв’язку, а ще менше ніж за два з половиною роки — вже посада начальника штабу — першого заступника командира батальйону зв’язку рухомого командного пунктуполку зв’язку.
У 2004 році майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівняНаціональної академії оборони України та повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 роківслужби у Перлині біля моря після академії Борис Борисович виріс з начальника штабу — першого заступникакомандира телеграфно-телефонного батальйону полку зв’язку до начальника інформаційно-телекомунікаційноговузла окремого полку зв’язку Повітряного командування «Південь» Повітряних Сил Збройних Сил України. У квітні жцього року він був призначений на посаду командира окремої бригади зв’язку оперативного командування "Південь«,що дислокується на Дніпропетровщині.
Цей рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало — захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Вже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг знаходився у госпіталі, дейого прооперували...
Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов’язків, офіцер кулею полетів у бригаду. Закілька днів прийняв справи та посаду та — на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції...
— Нам довелося прослужити разом лише два з половиною місяці, та за цей незначний час я переконався: настількицілеспрямованих, грамотних та справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, — говорить прокомбрига його «комісар» — заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. — Як офіцер-вихователь, я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами говорячи, Борис Борисович перебрав насебе значну частину моєї роботи — у бригаді навіть жартували, що відтепер в частині два "замполіти«!..Життєрадісний, перспективний офіцер, прекрасна людина — всі бачили його вже в недалекому майбутньомугенералом, та й він сам, мабуть, був упевнений в тому, що стане генералом! Все обірвала російська граната в сімтридцять ранку 29 серпня під Іловайськом...
Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку й пішла на прорив з котла. А за півтори години українські вояки потрапили узасідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не десятки — сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили згармат 2А42 — озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокалібернікулемети. В уазик, у якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл з гранатомета. Майор та капітан, які сиділи назадніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилеювикинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидвіруки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча, напевно, якби б полковникові Кифоренку своєчасно надалимедичну допомогу, він, мабуть, і вижив би... Та допомоги від росіян, а саме вони, а не місцеві сепаратистиобстрілювали колону, чекати не доводилося...
Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого уазика непід’їхала російська БМП-2. Усе — як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть ненамагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще,поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович по-справжньому стікав кров’ю. І так — ще довгих чотири години... А потім «легких» поранених росіяни забрали з собою, а «важких» залишили помиратипід спекотним серпневим сонцем. Це — у кращому випадку, в гіршому ж... Коли ворог завантажував на машини тих ізпоранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли й інакше ніж добиванням поранених природу йпричину цих одиночних пострілів та коротких, економних черг, хлопці пояснити не можуть. Причому, чули ці пострілиі Шапошников, і інші люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій колоні...
— Ховали Бориса у селі Авангард, передмісті Одеси, — із сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив ізним в Одесі, а зараз є заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону з озброєння, підполковник Валентин Шевчук. — Народу на похороні було — просто тьма! Щонайменше — півтисячі чоловік... Прощалися з Борисому гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу — так людно було того дня біля ГБО...
Справжній український офіцер, справжній полковник і Справжня Людина, Борис Кифоренко загинув у самому розквіті сил, щойно зустрівши свою сорокову весну. А залишилися в нього молода тридцятидворічна вдова Ірина з двомадоньками на руках — старшій, Вероніці, виповнилося 13 років, а найменшій, Мариночці, лише півтора рочки... Хочетьсявірити, що друзі загиблого комбрига та його товариші по службі не залишать сім’ю, а його загибель не буде марною, інаша Україна вистоїть у цю годину лихоліття — вистоїть та зміцніє!


10 вересня 2014, 10:21 | ID: 4599 |


Переглядів: 1754 //