Десантник прикрив від вибуху гранати сімох солдатів

«Голос України»

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=331797

На Вінниччині поховали загиблого в бою з терористами під Слов’янськом солдата окремої 95-ї високомобільної десантної бригади20-річного Петра Коваленка. Генерал-майор Микола Попельський, виступаючи на кладовищі, сказав землякам солдата, що десантник Коваленко став живим щитом для сімох побратимів. Захистив їх своїм тілом. Весь удар від вибуху гранати прийняв на себе. Солдати, які були позаду нього, біля машини БТР, отримали поранення осколками, але всі залишилися живі. Коваленко загинув на місці.

Удень оточили жінки, а ввечері прийшли бойовики

Про те, як загинув відважний солдат, кореспонденту «Голосу України» розповів майор-десантник Ілля Хоменко. За його словами, другого травня десантники на БТРах здійснювали марш на околиці Слов’янська. На той час там була найбільш гаряча точка протистояння з терористами. Біля моста їх блокували місцеві жителі. Серед них були жінки і діти.

— Переговори з ними тривали весь день, — розповідає майор Хоменко. — А коли стемніло, за спинами у цивільних з’явилися люди в камуфляжах і масках зі зброєю в руках. Ситуація загострилася. У той вечір ми втратили двох бійців. Їх вбили підступно. Один із пострілів пролунав ще під час переговорів. Стріляли з-за спин беззбройних людей. Куля влучила в шию старшому солдату Панасюку, він родом із Житомирщини. Так стріляють снайпери. Перебили сонну артерію. Кров била фонтаном. А згодом пролунав другий постріл, уже з гранатомета.

Мріяв про сто стрибків із парашутом

Як удалося з’ясувати, у відважного солдата бойовики вцілили двічі. Перший раз його врятував від кулі бронежилет. Було це приблизно за два тижні до фатального пострілу з гранатомета. Про той випадок, коли куля не пробила бронежилет, Петро розповів своєму однокласнику, а нині студенту Уманського педінституту Дмитру Осадчуку.

— Петя дуже просив нічого не говорити про це батькам, — розповідає Дмитро. — Ми листувалися з ним ВКонтакті. Він писав, що привезе і покаже кулю-дуру, якою хотіли обірвати його життя. Я ще запитав, чи не страшно після цього. А він каже, що в БТРі не страшно, броня міцна. Відчувалося, що йому треба було поділитися з кимось радістю про те, що залишився живий. Він писав про це так, ніби вдруге на світ народився. Петя у всьому був класним хлопцем. Про це вам скажуть усі, хто знав його. Я дотепер не можу повірити, що вже ніколи не побачу друга.

Восени 2013-го Петро Коваленко завершив строкову службу в Житомирській високомобільній десантній бригаді. Але додому не повернувся. Вирішив залишитися служити далі за контрактом.

— Строкову службу ми проходили разом, — каже Дмитро з Козятина. — Нас було троє земляків. Крім мене і Петра, ще Тарас із Вінниці. Проживали в одному кубрику. Підтримували один одного, бо ж земляки. Його синєва заманила, тобто небо. Мріяв здійснити хоча б сто стрибків із парашутом. За рік служби ми мали по чотири стрибки. Найпам’ятніший — перший. Стрибали з гелікоптера. 16 осіб піднялися тоді в небо. Десантники — хлопці сміливі. Але і їм потрібна підтримка. Петя підбадьорював жартами, приколами. Він був дуже компанійський і надійний хлопець.

Дівчата задивлялися

Вчителька Олена Третяк не приховувала, що Петя був її улюбленим учнем. Пані Олена пригадує, що в їхньому класі більшість становили хлопці. Коваленко виділявся з-поміж них і зростом, і статурою. Постійно займався спортом. Мав добре серце і щиру вдачу.

— Батьки наділили його вродою, — продовжує вчителька. — То ми бачили, як на нього задивляються дівчата. Йому б сім’ю створити, таких само красивих дітей виховати...

Вчителька згадує, як до випускного вечора клас готував танець. Почали репетиції одразу після новорічних свят. Гарно підготувалися, дуже красивим вийшло те танцювальне дійство. Три роки минуло відтоді, як її учні кружляли у випускному вальсі. Тепер весь клас зібрався з іншого приводу. Звучить інша музика, яка навпіл крає серце.

Бабуся так голосила, що генерал не стримав сліз

Батьки вбитого солдата працюють у місцевій школі. Батько — завгоспом, мати — у шкільній їдальні. На подвір’ї школи стоїть пам’ятник Василю Стусу. Поет-борець родом із цього ж села Рахнівка. Обидва земляки — Василь Стус і Петро Коваленко — загинули в боротьбі за незалежність України. Над труною з внуком побивалася бабуся. Її голосіння викликало сльози у багатьох, хто йшов у траурній процесії. Не міг їх стримати й сивочолий генерал-майор Микола Попельський, він очолює управління командування Сухопутних військ ЗС України.

— Дитино ти наша золота, соколе наш ясний, чого ж ти так рано йдеш від нас, — голосила бабуся. — Як садки цвітуть, подивися! Як сонечко світить, а ти вже не побачиш, а як пташки щебечуть — не почуєш. Прости нас, золотце наше, що не вберегли тебе.

Колишній директор Рахнівської школи Дмитро Омелянчук запропонував порушити клопотання про нагородження Петра Коваленка державною нагородою, назвати його іменем одну з вулиць села, а на фасаді школи встановити меморіальну дошку в пам’ять про відважного земляка.

Співчуття родині загиблого солдата висловив народний депутат України Григорій Заболотний, він також надав батькам солдата матеріальну допомогу. Матеріально підтримала родину й Вінницька обласна державна адміністрація. Про це повідомила кореспонденту «Голосу України» заступник голови ОДА Людмила Щербаківська.

Вінницька область


16 травня 2014, 16:44 | ID: 2804 |


Переглядів: 809 //