«Якщо вдалося вижити, повинен допомагати вдовам, діткам-сиротам і побратимам…»

22 січня 2017, 16:50 | ID: 26734

Роман Смішний — майстер спорту, вільно розмовляє п’ятьма мовами, об’їздив десятки країн, керував школою олімпійського резерву, а нині — голова «Вінницького союзу учасників АТО».

Постійні дзвінки побратимів, допомога вдовам, дітям воїнів, зустрічі з чиновниками, розв’язання проблем із землею — це далеко не весь перелік його зайнятості... Не дивно, що й на інтерв’ю в спокійній обстановці в чоловіка часу не вистачає. Тож і розмовляємо на ходу, дорогою вирішуючи низку питань. Роман розповів про чотири ротації в донецькому аеропорту, про те, як рятував життя бійців, коли температура була мінус 25, як залишився на позиції після контузії...

Вінничанин вісім разів поривався записатись у Французький легіон, тричі був у Леможі, де добирають майбутніх легіонерів. Та він признається, що його завжди щось зупиняло. Було відчуття, що повоювати ще встигне. Тоді Роман і гадки не мав, що воювати доведеться не на чужій землі, а на Батьківщині... Його було мобілізовано в одну з аеромобільних бригад на посаду заступника командира десантно-штурмової роти.

— Ще перед виходом у Піски було прохання командира виділити добровольців, які підуть у донецький аеропорт. Я ступив крок, і більша половина моєї роти зробила так само. Пригоди почалися ще під час заходу в ДАП. Був щільний обстріл. Їхали на «мотолигах» (МТ-ЛБ), там місця для моїх понад два метри зросту малувато. У разі чого, я мав першим десантуватися. І тут машина різко зупинилася. Я — миттю на вихід. Тоді ж МТ-ЛБ дає «по газах». Я чіпляюсь рукою за люк, троє побратимів мене тримають. Кулі летіли постійно, ще й каністра з бензином почала протікати. Так і проорав ногами всю злітку аеропорту. Друзі втримали, а я, до речі, важив більше як 120 кілограмів.

На вежі Роман виконував також обов’язки медика. Чоловік розповідає, що головною проблемою було обмерзання, адже температура сягала мінус 25 градусів.

Після контузії, якої зазнав у бою Роман, він залишився на посту. Добре, що необхідні ліки були під рукою. Зробив собі кілька ін’єкцій, і за кілька днів дзвін у вухах минув.

— 20 січня був сильний обвал, на той час людей в аеропорту було вже небагато. 24 січня нас відправили на метеостанцію, у групу прикриття. Ми контролювали аеропорт і координували всі пересування. 26-го, 27 січня нас почали крити так, що міномети здавались пилюкою. У нас були два БТРи в прикритті, якими ми могли евакуюватися. 27-го зранку снаряд улетів у БТР, він, як консервна банка, розлетівся, патрони гриміли. Тоді ж «прилетіло» в укриття, де перебували чотири мої товариші. Двох важко поранило, двох контузило. Хлопці стогнали, їх потрібно було рятувати. Витягнув їх лише дивом, заробив грижу, та, на щастя, всі залишилися живими. Нас почала штурмувати диверсійна група, мене зачепило досить серйозно: черепно-мозкова травма, контузія... Пощастило, мене вивіз комбриг.

Роман каже, що доля загиблих побратимів його оминула лише дивом. Та якщо вдалось вижити, повинен допомагати вдовам, діткам-сиротам, побратимам...

— Працюємо на всі фронти. Дитина захворіла? Допоможемо. Потрібен ремонт? Спробуємо вирішити питання. Працює психологічна група, юристи, робимо все можливе, аби працевлаштувати бійців. Дуже часто до нас звертаються прості хлопці з невеличких сіл, які на війні були справжніми героями, але як оформити того чи іншого папірця не знають. Ми працюємо без мітингів, протестів, зайвого розмахування прапорами. Працюємо на результат, а не на піар.

«Народна армія»