Небо було його стихією і життям

Бершадь.ua

http://www.bershad.ua/news/syspilstvo/person/34781.html

Неділя... Трійця... Світлий, сонячний день... Віддзвонили дзвони... Тиша... Щебет пташок, мир та спокій у природі, легко та якось просвітлено-святково на душі.

Раптом — телефонний дзвінок. Погляд...

«А, подруга Валя. Напевно, щось стосовно зустрічі». Натиснула клавішу... і незвичайно тихий переривистий голос подруги: «Знаєш, у літаку, збитому у п’ятницю, був Костя, Костя Могилко».

Враз потемніло небо, закипіли на очах сльози, стало важко дихати. «Костя?! Може, це помилка?».

«Ми молимо, благаємо Всевишнього... Може, він серед тих двох, кого шукають... Надія мізерна, та сподіваємось... Подзвонили Люді, сестрі...».

Маленька крапочка на карті України — Джулинка. Тут коріння роду Могилків, звідси родом батьки героя-льотчика, тут чекає дідівська хата... Віктор Могилко теж мріяв про небо. Після закінчення школи вступив до льотного училища, закінчив його та літати не довелося — змінив професію за збігом життєвих обставин.

Мати, Любов Петрівна, після закінчення технікуму працювала на Джулинському комбікормовому заводі лаборантом.

Серпень 1975 року об’єднав їх в одну сім’ю. Молоде подружжя переїжджає у Вінницю. Тут Любов Петрівна працює лаборантом в Інституті кормів, Віктор Петрович трудився в різних установах.

27 травня 1978 року у них народився первісток — Костя. Дошкільне життя в основному проводив у бабусі Ніни, у Джулинці. Тут мав багато товаришів, бо характеру відкритого, компанійського, змалечку легко сходився з людьми.

Шкільні роки пройшли у Вінниці. Сім’я проживала по вулиці Келецькій, Костя закінчив 23-ю школу.

Теплі родинні стосунки панували в сім’ї. Костя — любимий брат молодшої сестрички Люди, кумир двоюрідних братів.

Батько підтримував бажання Кості стати льотчиком, а син марив небом. Тож після закінчення школи вступ до Харківського інституту льотчиків сприйнявся як закономірність. Учитись довелось у важкі часи: майбутні льотчики добре знали теорію, але годин польотів було дуже мало — недостатнє оснащення, забезпечення пальним.

Та от училище позаду. Попереду — служба у Львівській авіаційній бригаді. Молодий льотчик береться надолужувати прогаяне — більше літати, літати! У беручкого льотчика все виходило, все йшло як слід. От тільки часу на влаштування особистого життя бракувало... ...Доля була прихильною до Кості. Під час трагедії на Скнилівському аеродромі літак упав туди, де кілька хвилин тому стояв Костя... Уже досвідченим пілотом Костянтин Могилко продовжив службу в Борисполі, у складі авіаескадрильї «Блакитна стежа», працював за програмою «Відкрите небо».

У Києві Костя зустрів свою половинку, одружився, тут народився його син.

Ще два роки тому він уже мав право вийти на пенсію.

Коли батько запропонував «приземлитися», Костя відповів: «Я не можу не літати. Я не можу без неба. Небо — моя стихія, моє життя». І продовжив службу.

Траси польотів пролягали над усією Європою. В Югославії Костя зустрів земляка: командир частини був родом із Шляхової. Вдома у батьків залишилось живе нагадування про Югославію — собака Бреда. Його малим цуценям Костя, порушуючи інструкції, привіз в рідну Україну.

Пролітаючи над Джулинкою, Костя дзвонив друзям.

Й інколи, спостерігаючи за літаком, люди дивувались: чому він махає крилами, робить коло? Це Костя вітався із своєю малою батьківщиною — Джулинкою.

Пам’ять про Костю — фото Джулинки, зроблене з борту літака. І учні школи зацікавлено відшукують свої вулиці, будинки на цьому знімку.

Доброзичливий, щирий, товариський, відкритий — таким залишиться у пам’яті жителів села підполковник Костянтин Могилко. Хоч про це військове звання ми дізнались лише нещодавно...

...Скоріше до комп’ютера... Вихід в Інтернет... «Могилко Костянтин Вікторович, 1978 року народження»... Пошук... На екрані: Ірина Герасимова. 7 червня о 2.52. Пілот Костя високо літав...

...Похололо всередині, завмерло серце... Правда... Кості, Кості, життєлюба Кості нема... Як подзвонити матері? Боюсь... Що казати?.. Горе, коли батьки ховають дітей... Стократ страшніше, коли діти гинуть на війні, неоголошеній, страшній...

...Початок літа... Буяє природа, люди святкують весілля, родини, дні народження... І — гинуть діти, наші, українські діти, кращі із кращих...

Джулинка у розгубленості, сльози, сльози, сльози... Важко... Кості, який ніколи не проїжджав, не проходив, не зупинившись, не привітавшись, не поговоривши, нема... Але ні. Костя житиме у наших серцях, пам’яті вічно...


25 червня 2014, 15:20 | ID: 3225 | Переглядів: 850


Переглядів: 850 //